Надія Гуменюк - Танець білої тополі

Ніка відчула, як поза шкірою поповзли мурашки: песик – той самий, якого вона врятувала, а дівчинка… Дівчинка – вона сама? Вона?! Але звідки тут, у цій дивній тьмяній кімнаті без вікон, взялася її фотографія? Звідки?! Треба б запитати Бога. Чи хто він там, отой чоловік у старих шкарбанах? Поводила очима, але тепер його не було. Може, він стоїть з іншого боку, ліворуч від ліжка? Спробувала повернути голову. Біль пронизав шию і змусив заплющити очі. Отже, голова поки що повертається тільки в один бік – до столика і стільців. А може, їй просто наснилося – і той дивний чоловік із аскетичним обличчям та сивим волоссям до пліч, і м’які доторки до тіла, від яких зменшувався біль? Але ж вона лежала долілиць, а тепер бачить стелю з дивною допотопною люстрою у вигляді колеса, на якому розміщено дванадцять срібних підсвічників із незапаленими свічками. Хтось же перевернув її, поклав із живота на спину, напоїв чаєм.

Поглянула знову на фото. «Такою я була, коли вже пішла з дитбудинку. І песик був точнісінько такий – чорний, волохатий, з круглими, як ґудзики, очима і білим бантиком на шиї. Але я ніколи з ним не фотографувалася».

Маму Регіну вона вперше побачила за тиждень до Нового року. Але тоді Регіна ще не була її мамою.

У вікно тонкими кігтиками шкрябався дощ. Він уже кілька разів намагався перейти у сніг, але щось йому заважало, біла крупа танула, і по склу знову й знову стікали сірі потічки. Кімнату заповнили сутінки, тож посеред дня довелося ввімкнути світло, хоч за наказом директорки у дитбудинку дотримувалися режиму суворої економії. Але на сьогодні ощадний припис Світлани Василівни щодо електрики відмінили – на носі свято, а в них іще зала не оформлена. Діти робили іграшки з вати, фольги і кольорового паперу – найкращі з них обіцяли повісити на ялинку й вікна. Ніка якраз цяткувала білою фарбою червоного капелюшка мухомора, коли поруч пролунало:

– До тебе прийшли!

Ніка навіть не підвела голову, щоб глянути, хто ж той щасливчик, до якого звертається вихователька. Прийшли, то й прийшли. І хай собі приходять. Хай! Її це не стосується. До неї ніхто ніколи не приходив. Ретельно припасовувала білі крапочки на червоному папері. Ну от, надто вмокнула пензлика, з нього – хляп! – і вже не крапочка скотилася, а калюжка розлилася і враз почала розповзатися, розтікатися, захоплювати інші цяточки. Довелося хутко витирати зайве пальцем.

– Вероніко, ти чуєш, що я тобі кажу? – Ольга Дмитрівна шарпнула її за рукав.

Ніка хутко злизала фарбу з пальця (ой перепаде на горіхи за неохайність!) і недовірливо подивилася на виховательку: розігрує вона її чи знову щось переплутала? Ольга Дмитрівна прийшла до них недавно і досі ніяк не могла запам’ятати ні імен, ні облич вихованців.

– Хутко мий руки – і бігом до актової зали!

Ніка зітхнула, але про всяк випадок відклала мухоморчика і пішла до душової. Ретельно намилювала долоні, довго змивала фарбу, трохи побаблялася у холодній воді. В години пік, коли біля умивальників вишнуровуються довгі черги й за спиною постійно хтось нетерпеливиться і підганяє, не дуже й умиєшся – сяк-так плюснеш на очі, проведеш щіточкою по зубах і щодуху до їдальні. А тут – сама-самісінька, і вся вода її.

Раптом щось тенькнуло у грудях – ніби весняна пташка цінькнула. Ніка зірвала з гачка рушника, але навіть витиратися не стала – повісила назад, хутко-хутко пригладила скуйовдженого чубчика (знову клятий гребінець десь посіявся!) і вискочила у коридор. Бігла і думала: а що, як Ольга Дмитрівна не помилилася, нічого не переплутала? Що, як прийшли справді до неї, Ніки? Ну трапляються ж на білому світі чудеса, особливо перед Новим роком та Різдвом…

Посеред актової зали стояла ялинка, висока, верхівкою аж до стелі, огорнута по спіралі кількома сріблястими гірляндами. Завтра поміж гірляндами з’являться іграшки, виготовлені руками дітей. Директорка каже, що це дуже важливий виховний момент. Та й заощадити трохи грошей не завадить – за них можна буде купити фрукти до святкового столу. А он і вона сама, Світлана Василівна, – стоїть біля дверей свого кабінету і розмовляє з якоюсь жінкою в бежевих джинсах і білосніжному вовняному светрі. Ніка зупинилася і затамувала подих. Хто вона, ця загадкова незнайомка? Може, артистка, яка буде Снігуркою на новорічному святі?

Авжеж, Ніка вже не маленька, вона добре знає, що справжньої Снігурки немає, як немає і Діда Мороза. Колись Дмитрик смикнув за Дідову бороду, вона відпала, бо була на тонкій гумці, а під нею виявилося обличчя медсестри Люби. Дехто з дітей голосно засміявся, а Дмитрик розплакався – він ніяк не хотів вірити, що Дід Мороз несправжній. Ніка довго заспокоювала його: ну хіба ж він не впізнавав досі голос медсестри? Хіба він не здогадувався? Це ж просто гра така, просто вистава. Відтоді на новорічні ранки у дитбудинок запрошують акторів з лялькового театру.