Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– От вам і «лучче з мосту та й у воду», – почув Левко у себе за спиною.

І тієї ж миті на мосту з’явилася маленька біла постать. Як вона опинилася там – сама випала з ридвана чи Марина виштовхнула її? Як вижила серед цього пекла? Дівчинка підвелася, рушила до розтрощених поручнів, дивилася на них широко розплющеними очима і повільно-повільно, як сновида, підступала до краю. Ще крок і…

«Чого це всі стоять, як остовпіли? Чого вони бояться? Чого не рятують Вишеньку?» – голосно зойкнуло у Левковій голові. І враз його самого наче вихор підхопив. Він скочив на міст, підбіг до розтрощених поручнів, незграбно обняв дівчинку і почав відводити її від прірви.

– Не плач, Вишенько…

Не пам’ятав, скільки вони так простояли, обійнявшись, міцно-міцно притулившись одне до одного. Чув, як вона дихає йому в груди, як дрібно-дрібно тремтять її плеченята, як злякано б’ється серце під білою сукенкою, вдихав дивовижний запах її теплого сяючого волосся. Попри страх десь у мозку майнуло: мабуть, так пахнуть квіти у райському саду. Запаморочилося в голові – чи від пережитого, чи від того неземного аромату.

– Не плач, дитино! – Хтось нарешті підбіг, відірвав від нього Вишеньку. – Іди до мамусі, їй дуже зле. Там і тато. Хай вони побачать, що хоч ти жива.

Але вона й не плакала. Навіть на похороні не зронила й сльози. Була у тій самій, що й на весіллі, напівпрозорій білій сукенці з бантами, несла оберемок квітів, які кидала перед сестрою, поки труну виносили з подвір’я до фурманки. І мовчала. Те мовчання чомусь найбільше усіх лякало.

Тато наказав не йти на похорон до Вишнецьких. Аж зубами скреготнув:

– Левку, ще раз попхаєшся туди… – Він не сказав куди, тільки рукою на річку показав і знову зубами заскреготав. – Уб’ю! Чуєш? Уб’ю!!! То теперка найбільші вороги наші. Все через них. Якби вони не забороняли дітям побратися, якби не це весілля, якби не кляті гроші…

«Якби не смерч», – хотів сказати Левко, але промовчав – краще тата не дратувати. Кивнув головою на знак згоди. Але… Мучився, що порушує батьків наказ, картав себе, боявся аж до спазмів у животі. Але все одно пішов. Не тому, що хотів побачити мертву Марину, а щоб хоч глянути на Вишеньку. Побачив її лише звіддаля, до неї підступитися не зміг. Тіло Марини повезли із села, казали, до сімейного склепу Вишнецьких, а він десь аж за Бугом.

А потім був іще один похорон. Тимоша поховали на сільському цвинтарі. Тато, як із каменю витесаний і враз зовсім посивілий, мовчки кульгав за домовиною. І тільки коли закінчився жалобний обід і люди розійшлися, упав головою на стіл, заридав і сказав якимсь чужим і ніби також посивілим голосом:

– Забрав у мене Всевишній кохану жінку, Олянку мою дорогу. Забрав сина із золотими руками. А каліку неприкаяного зоставив. У чому ж твій промисел, Господи? І що я з цим бідакою буду робити? На кого опертися на старості, як віку дожити?

Як окропом ошпарили Левка ті батькові слова. Ще ніколи не відчував він себе таким нещасним, таким самотнім і нікому-нікому на всьому білому світі не потрібним. Вискочив з хати, зачинився у клуні, вткнувся обличчям у сіно і так пролежав аж до вечора. Підводився, з відчаєм і відразою дивився на свої потворні руки з вузькими перетинками між негнучкими короткими пальцями – і плакав.

Хіба він винен, що Бог забрав у тата Тимоша, а не його? Хіба Бог питав Левка, чи згоден він померти замість брата свого, щоб татові було при кому дожити? Чи, може, це він сам, Левко Ярич, по-вуличному Черкас, перш ніж народитися на білий світ, утнув такий жорстокий жарт зі своїми руками?

Плакав від образи, від несправедливості. Плакав, бо вперше відчув: тато не любить його так, як колись любила мама. І Тимоша, свого первістка, народженого ще до війни, тато завжди любив більше, ніж його, Левка. Бо навіщо б так казав? А найгіркіше, що Вишенька ніколи не покохає його. Татові слова нагадали йому про його каліцтво і прозвучали як вирок. А він ніколи-ніколи не розлюбить її, свою Вишеньку. Бо такі вже вони, Черкаси, – як припадуть до когось серцем, то до смерті. Про це всі у селі знають. Тільки ж від його кохання ніякого пуття не буде. Якщо вже у Тимоша так закінчилося, то на що може сподіватися він?

Ніка прислухалася. Десь над нею хлюпоче вода – ніби водоспад з розгону розбивається об каміння. Ні, це, мабуть, злива, бо ж не може кімната бути під річкою. Пошукала очима вікно, але не знайшла. Півкругле склепіння стелі плавно переходить у стіни, на стінах, принаймні на тій, що праворуч, – жодного отвору. У кутку – два стільці з гнутими ніжками і столик, на столику – горнятко з чайною ложечкою. Отже, хтось приносив їй чай, і вона його, вочевидь, пила, бо спрага вже так не мучить. За горнятком – гасова лампа з ледь жевріючим ґнотом, опуклим і трохи закіптюженим склом-колбою та зеленим грибом-абажуром. Вона й не знала, що такі лампи досі є, – бачила їх тільки на малюнках і в кіно. За гасовою лампою – фото у темній дерев’яній рамочці: дівчинка років шести-семи у солом’яному капелюшку, насунутому аж до брів, тулить до себе чорного песика з білою плямкою на шиї й радісно усміхається в об’єктив.