Надія Гуменюк - Танець білої тополі

– Висю! Що ти собі дозволяєш? Висю! Це непристойно! Кидатися на шию хлопцеві та ще й… такому, – аж простогнала на останньому слові пані Ольга.

– Вишеславо, доцю моя, що все це значить? Як ти поводишся? Ти аж так знаєш цього хлопця?! – Голос пана Міхала спокійний і доброзичливий, але видно, що йому також не вельми до вподоби несподіваний порив доньки, її обійми із сином звичайного сільського рольніка [21] Рольнік – хлібороб ( пол. ). .

– Це ж… – Тітка Мар’яна, мабуть, хотіла сказати, що це її небіж, син покійної сестри Оляни, брат того самого Тимоша, але вчасно згадала, що про Тимоша заборонено говорити, і не тільки про нього, а й взагалі про будь-кого з Черкасів. – Це ж… той самий хлопчик, який врятував панночку Вишеславу. Тоді, на мосту… Левком його звуть.

Тітка Мар’яна перехрестилася. Пані Ольга впала у крісло і затулила руками обличчя. Пан Міхал застогнав і знову спробував підвестися. Мертва тиша, що зависла у покоях, здавалося, ось-ось упаде згори, як величезна кам’яна брила, і придушить усіх своєю ваготою. Але її падіння несподівано зупинив гість.

– А підійди-но, хлопче, до мене. Ну-ну, досить обійматися, як закохані молодята! То ваш сторож каже, що це крадій? А чим же він міг красти, прошу панство? Що в тебе з руками, парубче?

– Таке скажете, пане Мандрико, – парубок. Та в нього ще молоко на губах не обсохло. Це меншенький син меї сестри покійної, Оляни Ярич. А руки… Та він і вродився такий. Мо’, за гріхи чиїсь, невідь у якому коліні скоєні, – зітхнула тітка Мар’яна. – Бо сам ще не встиг нагрішити. І не слухайте ви Данила – не той це хлопець, щоб вкрасти чи шкоди якої наробити. Він же такий, що навіть мурахи не зобидить, і не те що чужого не візьме – своє останнє иншому віддасть. Такий уже якийсь удався. Ні урвати, ні схитрувати. Та ви-те ж самі хіба не бачите? У нього ж на лиці написано.

Левко спалахнув і заховав руки за спину. Ох уже ця тітка Мар’яна! Ну навіщо вона про молоко на губах? А цей чоловік про його руки навіщо? І все перед Вишенькою… Ступив до дверей і хотів уже чкурнути. Але Мандрика досить спритно, як на його кремезну статуру, зіскочив з місця і перепинив Левка біля самих дверей. Взяв у свої великі сильні долоні Левкові – круглі, з короткими пальцями, міцно з’єднаними вузькими перетинками, схожі чи то на лапи невідомого звірка, чи на ласти водяної істоти, і почав їх розглядати. Легенько штрикнув своїм твердим сильним пальцем у праву Левкову долоню – чутлива, тонка, аж прозора шкіра на ній вмить стала яскраво-рожевою, взялася брижами, але долоня так і залишилася розпрямленою, пальці не зігнулися, не стиснулися в кулак.

– Хочеш поїхати зі мною? – перевів погляд з Левкових рук на обличчя.

– Я? Поїхати? Куди?

– Ну, спочатку мені треба навідатися до Любомля, тоді до Мацейова, далі до Ковеля, звідти до Олики – є там у мене один дуже серйозний пацієнт, а вже після всього, якщо хтось іще по дорозі не перехопить, – до Холма.

– Аж до Холма? Чого мені туди?..

– За новими руками.

Левко злякано відсахнувся і знову заховав руки за спину.

– Ну-ну, чого ти, як заєць під кущем? – засміявся Мандрика, і його басовитий голос весело прокотився покоями. – Ніхто тобі не збирається відрізувати одні руки і пришивати інші. Залишаться ці самі. Словом, так: довгих і витончених пальців, як у піаніста, не обіцяю, але зробити ті, що є, функціональними – можна. Думаю, все у нас вийде. Вирішуй. Їдемо завтра вранці.

– Ой, пане дохтуре! Фун… фунці… ональними – це як? Вони будуть згинатися і розгинатися? Як у всіх людей будуть? А скіко ж то обійдеться? Він же… самі бачите. – Тітка Мар’яна скрушно зітхнула.

– Хіба я щось казав про гроші? – стенув широкими плечима Мандрика.

– А коли так, то що ви-те питаєте його, пане? Що ви-те його ще питаєте, цього воропаху [22] Воропаха – те саме, що горопаха (бідолаха). ?! Якщо ще й без грошей… Як то він може не хотіти? Як таке не хотіти? Та це ж сам Бог вас послав ниньки сироті нещасному. Такий знатний дохтур! Такий пан аліганцький і сердечний! Зараз я до Сянька побіжу. Та Черкас не повірить! Їй’бо не повірить. Скаже, ти, Мар’яно, дурною плетухою, тарабанькою стала, геть звар’ювала на старості, бо де то таке може бути.

– Черкас?! – знову схопилася за серце пані Ольга. – То він… то цей… може… брат того самого? Ти ж казала, що це хлопець твоєї сестри Оляни Ярич.

– Авжеж, пані, саме так. Але чоловік неїн, Сянько, Олександр, значить, нетутешній. Ні, що ж це я таке кажу? Сянько вже тутешній, але хтось із його роду давним-давно приїхав з іншого краю. Черкасом його колись назвали по-вуличному. Ото приліпили таке назвисько, і відтоді він Черкас та й Черкас.