Надія Гуменюк - Вересові меди

Об’єкт його кохання якраз крутив роман з популярним молодим літератором. Але шквал почуттів від випускника Оксфорду, що обрушився на красуню, змив з її поля зору небезталанного поета. Важко сказати, що їй більше лестило – Святославове захоплення нею чи захоплення знайомих Святославом. Але вона таки відповіла коханням на палке кохання з першого погляду. Потім виявилося: просто подала його Світликові, піднесла, як примхлива королева мереживну рукавичку своєму вірному підданому.

В Україні у Святослава Вірченка не виявилося жодної перспективи. Кілька молодих науковців, з якими познайомився, дивилися на нього як на несповна розуму – вони шукали нагоду вирватися у світ і знайти хоч якусь роботу для своїх нестандартних мізків, а він мав такий шанс і не скористався ним. Молода дружина також недовго хвалилася неземним коханням чоловіка, який заради неї відмовився від блискучої кар’єри за кордоном. За кілька місяців замінила його попсовим співаком, який якраз піднімався на гребінь популярності, і забрала Святославову квартиру – як компенсацію за невдалий шлюб. Вона виявилася ще тією колекціонеркою талантів!

Тепер Святослав працює при посольстві США. Виручає його тільки добре знання мови і самої Америки, бо фізико-математичний талант тут – як зайцю стоп-сигнал. Зрада дуже боляче вдарила по ньому. Мав затяжну депресію, став заглядати до чарки. Але душа як була м’якою і доброю, так і залишилася. Бач, захворіла бабуся, а він уже й тут – негоди не злякався, вихідних не пошкодував. Ні. Дана йому нізащо б не проговорилася про хворобу. Це Віка кожен день з ним щебетала, про його неслухняну бабусю нарозказувала, мабуть, зайвини. І чого ото лякатися самій і інших лякати? Раба Божа Богдана Ясницька прожила вже на світі стільки, що можна й на спочинок.

А ось нарешті і Віка. Розрум’янилася, пропахла снігом.

– Ви уявляєте, довелося п’ять аптек обійти. У тій є одне, та немає другого, в іншій є друге, але немає третього. Тепер у нас все, що треба, під руками. Як ви? Поспали трохи, поки мене не було?

– Може, і поспала б, якби не явився я – царевич на залізному вовкові, чи то пак на ранковому потязі. Явився – не забарився, розбудив сплячу красуню, змусив її, мою дорогеньку, з ліжка встати, двері відчиняти, мене, непутящого, зустрічати.

Віка від несподіванки кожушок на підлогу упустила, стоїть, розгублено дивиться на гостя.

– Щось мені підказує, що ви той самий…

– Святослав! – він підхопив кожушка, накинув на вішак, повісив. – А ви, щось мені також підказує, Віка, бабусин янгол-охоронець?

– Але ж, коли ми розмовляли вчора, ви не говорили, що приїдете.

– Ну, якщо ви так категорично проти мого приїзду, то що ж мені залишається? Тільки одягнутися, забрати валізу, яку я ще й не відкривав, а в ній є щось таке, що ви потім пошкодуєте, дуже пошкодуєте, – і…

– Куди?

– Туди! – Назар показує рукою у бік вокзалу.

– Авжеж, так ми вас і відпустили! Правда ж, Дано Дмитрівно? Ану марш на кухню, пане Туди-Сюди! – Віка опанувала собою і підігрує Святославові. – Розпаковуйте свою чарівну валізу – сподіваюся, що у ній справді є щось для нашої сплячої красуні – і будемо їсти омлет по-волинськи і пити чай по-японськи.

Після сніданку обоє всідаються біля Дани. Святослав підсуває до ліжка журнальний столик, ставить на нього ноутбук.

– Зараз я вам буду свою колекцію показувати. Якраз перед зимовим Миколаєм був у Брюсселі. Так, на п’ять днів змотався у справах. Ось бачите?

На моніторі – усміхнений Святослав в обнімку зі статуєю бельгійського хлопчика-дзюркунчика.

– Колись, давним-давно, ще майже шість століть тому, оцей бельгійський голопацок нібито відбився десь від дому, заблукав і зовсім випадково попісяв на порох ворогів, який ті приховали біля мурів. Приховали, ясна річ, щоб зірвати місто. А він, цей малий бешкетник, повторюю, ну зовсім випадково намочив той стратегічний військовий матеріал і звів нанівець усі ворожі наміри. Ось так і було врятовано Брюссель. Вдячні брюссельці не забули про це і спорудили ось цю чарівну бронзову статую-фонтанчик. Тепер юний герой ні на хвилину не перестає пісяти. І поки він пісяє, хай тільки спробує якийсь жорстокий агресор підступитися до славного міста Брюсселя! Хм… Ну як вам?

– Дуже, дуже милий! – усміхається Віка.

– Хто – він чи я?

– Ну, якби ви обидва були роздягнені… А так важко порівняти.

– Гаразд. Наступного разу я сфотографуюся також голяка. Ось побачите, що я миліший, ніж цей малий.