Надія Гуменюк - Вересові меди

– Дарують! Дарують! Це бедрик. Віддай мені бедрика!

– А ти знаєш, що бедрики вгадують, звідки щастя чекати?

– Як це? – округлив очі Михайлик.

– А отак!

Дана примостила бедрика на кінчик вказівного пальця, підняла руку, легенько дмухнула:

– Бедрику, бедрику, звідки моє щастя?

Бедрик трохи пововтузився, мабуть, також прокидався після нічної сплячки, тоді розправив червоні з чорними цяточками крильця і полетів до дверей. І тієї ж миті двері відчинилися.

– Тату! Тату! Ти мамине щастя! Бедрик показав! – радісно заплескав у долоні Михайлик.

Але Арсен не усміхнувся. Підхопив малого на руки, притиснув до себе і повернувся до Дани.

– Бережи його!

– А ти?

– Війна, Дано.

Коли йшов з дому, дістав з шухляди срібний перстеник.

– Колись я купив його Олесі. Тепер хай він буде твоїм. Бач, якраз на твій пальчик.

Вона вже ніколи його не зніме, як і того, що подарував колись Юрко. Так і носитиме два перстеники на лівому безіменному.

Заметіль така, що світу білого не видно. Здається, будинок, підхоплений білою стихією, відірвався від землі і, мов загублений у часі космічний корабель, кружляє поміж небом і землею. Бо за вікном – ні будівель, ні дороги, ні людей. Тільки срібні зблиски снігу та протяжне завивання вітру. Навіть чорні ворони, які зазвичай гріються біля особняків, що довгою вервечкою тягнуться перед дев’ятиповерхівкою, не прилетіли на свою щоденну варту, – вочевидь, сидять десь усім скопом біля своїх гніздовищ і навіть дзьобаків не показують.

Куди ж це Віка запропастилася? Пішла до аптеки – і як хапун ухопив. Казала ж їй: не треба тих ліків. А й справді – навіщо гроші марнувати? Ніколи вона не покладалася на пігулки та мікстури. Є ж удома і калина, і малина, і трави, і корінці, і вересова настоянка. А що лікарка понавиписувала цілу торбу всякої всячини, то на те ж вона й інститут закінчувала – мусить рецепта виписати, а заодно і перестрахуватися. Головне, що нічого складного не виявила Валентина Євстахіївна в прибуксованому Даниному організмі – тільки типовий комплект гостро-респіраторної інфекції: ломота в суглобах, почервоніння в горлі, нежить, покахикування. Та Віка як затялася:

– Калинка-малинка годиться, коли недуга тільки підкрадається або ж коли вже поволеньки відступає. А у вас температура. І дихаєте ви тяжко. І серце то біжить, як спортсмен на перегонах, то ледь чалапає – з аритмією не жартують, та ще й у такому віці. Еге ж, не дивіться на мене так – давно не вісімнадцять вам, Дано Дмитрівно. І це вже, уявіть собі, ні для кого не секрет. Боронь Боже ускладнення. А наша Валентина Євстахіївна досвідчена лікарка і нічого зайвого не приписала. Оці пігулки вельми хвалять, і вітамінчики, і бальзамчик дуже навіть корисний, також на натуральній основі. От натру вас – і все як рукою зніме.

Еге ж, зніме. Де вона, та чарівна рука, якою можна зняти всі болі? Тепер, мабуть, вистоює Вікуся у черзі, бо у місті пік таких температурників та шморгунів. Хоч би сама не застудилася. О, нарешті вже тупцяє за дверима. Тупцяє, але чогось не заходить.

Стук-стук-стук… Не Віка, значить. А хто ж би тоді це міг прийти такою негодою? І чого б то стукати, якщо біля дверей дзвінок є?

Підвелася, накинула старенького вовняного кардигана, відчинила.

– Бабусю! Ти чого це сама відчиняєш? Тобі ж суворо заборонено вставати з ліжка. Я й не дзвонив, а стукав, щоб тебе не розбудити. А де це ж твій янгол-охоронець? Куди він подався із самого ранку та ще й у суботу? Ось я їй зараз випишу! Я їй… Сама ж казала…

– Світлику!

Хотіла обняти внука, але він відсторонив її.

– Ні-ні-ні! Я холодний, як сніговик. Бр-р-р… Бачите – навіть ніс як червона заморожена морквина. І як дримба заодно. Отак вдарю по ньому пальцем, а він – бринь, бринь, бринь. Кажу ж, морквяна буруля. Ви ще тут? Ану хутенько до ліжка! Ось роздягнуся, трохи зігріюся, дістану презенти і тоді обнімемося.

Святослав жартує, вдає безтурботного, а в очах такий смуток. І коли він зникне? І хто його прожене? Дана жодного разу не бачила тієї, що розбила серце її онукові. Але чому вона так учинила? Чому? Ніколи й не любила чи це тепер така любов – скороспіла і скороминуща? Тепер… У їхньому роду і колись любили по-справжньому, і тепер так само.

Святослав – увесь в дідуся. Високий, чорнявий, худорлявий, але м’язистий і жилавий. А здібності від обох Михайлів – прадіда і батька – перейняв: змалку тягнувся до математики, до техніки, щось постійно майстрував, переробляв, мудрував, вигадував. Для неї ті його захоплення – темний ліс. У випускному класі сконструював супер-модель літака, казав – «то літальний апарат майбутнього», переміг у міжнародній олімпіаді, виграв грант і поїхав до Оксфорду. Після університету йому, як талановитому молодому ученому, запропонували роботу в престижній штатівській лабораторії. Та інший би від радості до неба скакав, і руками, і зубами вчепився б за таку пропозицію. А він приїхав погостювати до Києва і закохався. Так закохався, що втратив голову. Талановиту розсудливу голову з блискучим аналітичним розумом! Світлу голову, начинену найскладнішими математичними формулами й конструкторськими ідеями! Голову, за яку ладні були змагатися провідні лабораторії світу! Ох, Світлику, Світлику! Який же ти…