Надія Гуменюк - Вересові меди

Як Юрко любив цілувати її у ці ямочки…

Після тієї ночі, коли майор Ткачов намагався затягти її до свого авто, Дана більш не вийшла на роботу. Арсен заніс її заяву на звільнення, передав через секретарку, сказав, що Дана Ясницька змушена була раптово виїхати з Луцька. І в місто вона намагалася не виходити без особливої потреби. Боронь Боже потрапити на всевидющі очі осикоокого майора. Та й удома роботи вистачає. Софія Романівна геть занедужала – прихоплює серце, паморочиться голова, не слухаються ноги. Називає її то Даною, то Олесею. Іноді спохоплюється і поправляє себе, іноді ні. Дана відгукується на обидва імені. Вона й живе тепер за двох – за себе і за сестру, якої ніколи не зустрічала, але обличчя якої може побачити будь-якої миті, варто тільки глянути у дзеркало.

Якось вирішила зайти на свою колишню квартиру. Вона зазначила адресу Устинчиної тітки в листі, який залишила у Димки – про всяк випадок, якщо раптом на хутір навідається Юрко і якщо захоче її розшукати. Може, він уже побував у Димки, прочитав Данине послання і подав нарешті звістку?

Тітка Ганна розвела руками:

– Ні, письма не було.

І після паузи.

– А от чоловік був. Питав про тебе

Дана злякано озирнулася, підступила до порога. Подумала, що шукати її тут міг тільки Федір. А якщо вже він візьметься за пошуки… Була переконана: і ті смоляні буравчики, що пронизували їй спину, і напад Ткачова біля театру якось пов’язані з Федором.

– Який той чоловік? – перепитала.

– Чорнявий, височенький, ввічливий дуже. Все «пані Ганно» та «пані Ганно». Знав, значить, як мене величати. Себе назвав… Дай Боже пам’ять… Здається…

– Чи не Юрком?

– Еге ж, Юрієм. Днів десять тому це було. Я сказала, що ти у нас більш не живеш, знайшла собі іншу квартиру, ближче до роботи. То він і побіг до театру. А що, не добіг? Чи розминулися? Ні, розминутися не повинні були – якби ти десь і відлучилася, то він би тебе ждав там хоч до ранку. Так мені чогось здалося, що ждав би. Хіба ні?

– Я не працюю в театрі, пані Ганно.

Дана вийшла з будинку. Її ніби пропасниця била. Ну чому, чому так сталося? Стільки думати про Юрка, стільки писати до нього в Туричі, стільки мріяти про зустріч, чекати – і ось така фініта ля комедія. А хотіла ж лишити тітці Ганні черчицьку адресу, хотіла, ніби передчувала, та Арсен заборонив, сказав, мало що може трапитися, ймовірно, її будуть розшукувати, натиснуть на тітоньку, а та злякається й покаже записочку. З тими емгебістами краще не мати справи.

Ну що ж, мабуть, сама пані доля проти того, щоб вона була з Юрком. Десь же у її небесній канцелярії мають бути розписані всі зустрічі і розлуки. Нічого випадкового не буває.

А що б вона зробила, якби зустрілася з Юрком? Пішла б за ним? Поїхала б із міста? А Михайлик? Що б вона йому сказала? Як би вона його покинула? Як би пояснила? І забрати б не змогла – у нього тут рідні татко й бабуся.

Кілька днів ходила сама не своя. Арсен стривожився, допитувався, що сталося, чи нічого не болить. Він дивовижний, цей Арсен, – такий уважний, такий чутливий, такий ніжний… Їй спокійно і затишно поруч з ним. Коли вони сидять за одним столом, коли ріжуть одну хлібину, коли розмовляють з одним маленьким хлопчиком, якого обоє дуже люблять…

Іноді їй здається, що Арсен ставиться до неї тільки, як до Михайликової тітоньки. А іноді… Але ж не каже нічого. І здогадайся, кого він бачить перед собою, коли так жагуче заглядає в очі, – Дану чи Олесю.

А Михайлик видумас. Вчора притягнув до себе Дану й Арсена і серйозно так запитує:

– А ви знаєте, чому в людини дві руки?

– І чому ж? – перепитав Арсен.

– Бо за одну повинен тримати тато, а за другу мама. Ось так! Ось так! – І вхопив їх обох за руки, підібгав ніжки, повис поміж ними. – Гойдайте мене! Гойдайте!

Сьогодні Арсен пішов з дому дуже рано. Вона ще спала. Прокинулася, а на столі букет лугових квітів. Луг неподалік від їхнього будинку, в заплаві Стиру. Але ж то треба було бродити, збивати росу на травах. Хіба ж бігають так рано-вранці за квітами для жінчиної сестри?..

Усміхнулася, поцілувала Михайлика, що вже сидів на своєму ліжечку і нетерпляче поглядав на неї, чекав, коли вона розплющить очі.

– Мамо, це тобі тато квіти подарував?

– Він нам обом подарував. Ми ж з тобою вдвох у цій кімнаті.

– Хлопчикам квітів не дарують! Тільки жінкам.

– А ти ж звідки знаєш, мудрунчику?

– Бабуся казала.

– Ну, якщо бабуся… Але, здається, і для тебе тут дещо є. Дивись, який жучок у дзвонику сховався! Чи жучків теж хлопчикам не дарують?