Надія Гуменюк - Вересові меди

Отож, чекали ночі, а ще краще – ночі з густим туманом. Якщо пощастить, завтра вони вже будуть в Україні, розшукають Олесиного тата (чомусь вона була абсолютно впевнена, що він живий), влаштуються на роботу, зможуть прислужитися рідній освіті і літературі.

– Допоможи нам переправитися, свята Трійце, – во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Всевишній переправитися допоміг. Але на другому березі чомусь покинув їх. Українське питання все більше дратувало не тільки Річ Посполиту, але й СРСР. По один бік Збруча – «Польща для поляків», по другий – територія гомо совєтікусів. Тим, хто переправлявся з польського боку, тепер приписували або український націоналізм, або польське шпигунство.

Олесю спочатку звинуватили у шпигунстві на користь Польщі. Вона була приголомшена таким абсурдним звинуваченням. Це вона – шпигунка?! Вона, яка поступила до Ягеллонського університету, щоб в умовах полонізації викладати українську мову і літературу?! Вона, яка так мріяла жити в Україні, дихати її вільним повітрям?

– Вдихнула? От і не видихай! Замри! – засміявся слідчий.

– Та якби ви знали мого тата! Він був українським січовим стрільцем, будував українські школи ще під час світової війни.

– Невже? – очі слідчого якось дивно зблиснули, ніби в кота, який зовсім поруч побачив мишу, а в голосі зазвучала неприхована зловтіха. – І хто це може підтвердити?

– Мій тато навчався у Варшавській Політехніці разом з Миколою Певним із Полтави, був у гостях у його родичів. Мабуть, хтось з них там живе. Ви можете надіслати запит – це ж на території радянської України. А в Києві є актор Олександр Певний.

– От і зачинилася пташка в клітці! – заміявся слідчий. – Виведіть її.

Наступного разу слідчий уже навіть не посміхався зловтішно. Сказав, що батько її, Михайло Радич, польський диверсант, засланий дефензивою до радянської України, був страчений ще у двадцятих роках. А Юрій Певний у Полтаві й Олександр Певний у Києві розстріляні зовсім недавно, – за націоналістичну діяльність і антирадянську пропаганду. Отож, вона, Олександра Михайлівна Радич, і польська шпигунка, і українська націоналістка в одній особі, особливо небезпечна злочинниця і не може навіть сподіватися на помилування.

Українців, перебіжчиків з Польщі, тепер або кидали за грати, або розстрілювали. Шпигуноманія стала свого роду психічною хворобою радянської служби безпеки, від неї не було ліків. Олесю, яка була вже на сьомому місяці, відправили в табір. Арсена везли тим же товарним потягом, тільки в іншому вагоні, на спецпоселення.

З півночі Арсен повернувся з маленьким Михайликом. Він розшукав його у спеціальномух дитячому притулку неподалік від Тюмені, куди забирали дітей, народжених за гратами.

Олеся залишилася лежати у снігах під Сургутом.

– Мамо!

Дана зривається з місця, але зупиняється, завмирає, в середині раптом ніби чутлива струна натягується. А по тій струні – знову Михайликів голосочок:

– Мамусю! Ти не чуєш? Це ж я тебе кличу.

Дана й досі не може спокійно реагувати на Михайликове «мама». Коли він так назвав її вперше, коли викрикнув тоді, на світанку, оте відчайдушно-пронизливе, нестерпно-радісне «Ти повернулася з неба?! Тебе Бозя відпустив до мене?!», вона оторопіла. Серце стиснулося так, аж дихнути не могла, сльози навернулися на очі, а слова всі кудись повтікали. А що мала сказати? Що він помиляється? Що вона не та, за кого він її прийняв? Що його мама вже ніколи не повернеться, бо з неба нікого не відпускають?

І ніхто нічого тоді не сказав, не заперечив малому – мама з Арсеном стояли і дивилися на неї, ніби чекали чогось, ніби своїм мовчанням підштовхували її до прийняття нею свого рішення. І вона прийняла. Не стільки розумом, скільки серцем.

Тепер Михайлик безперестанку мамає, з будь-якого приводу і навіть без будь-якого приводу. Грається собі, грається, здається, вже так поринув у гру, у свій вигаданий світ, що про всіх забув, і раптом повернеться, віднайде її оченятами:

– Мамо!

– Що, маленький?

А він притулиться до неї, тернеться носиком і далі грається. Мабуть, отим маманням намагається надолужити згаяне – це ж скільки часу він не мав кому сказати це слово. І як йому пояснити, що ота світлокоса усміхнена жінка на великій фотографії, що стоїть на столі, і вона, Дана, яка гладить його по голові, – то різні люди, і вона йому не мама? Як би вона взялася йому пояснювати, коли у нього такі ж, як у неї очі, такий же пшеничний чубчик, навіть такі ж ямочки біля підборіддя, коли він сміється?