Надія Гуменюк - Вересові меди

Праворуч від театру імені Юліуша Словацького розмістився кінотеатр «Чари», навпроти – пошта і телеграф, неподалік український клуб «Рідна хата», польський клуб «Вогнище», єврейська гміна, банк «Народний», першокласний отель «Савой», готель «Ренесанс», Волинський музей, управління староств, Луцька українська гімназія, розпочалося також будівництво музичної школи імені Фридеріка Шопена – першої на волинських теренах.

Кожного разу, приїжджаючи до Луцька, Ян Загурський бачив щось новеньке. Цього разу він мав намір побувати у лікаря Володимира Липинського, чудовий будинок якого також з’явився на вулиці Генрика Сенкевича, майже поруч з міським театром. Брат Володимира Станіслав, професор філософії, відомий учений-селекціонер, який мешкав у родинному маєтку Липинських у Затурцях, порекомендував його як авторитетного лікаря, передусім з жіночих хвороб. А Тала останнім часом потребувала такого спеціаліста.

Свого часу Ян Загурський знав і найстаршого брата Липинських, уже покійного В’ячеслава, відомого політичного діяча. Він шанував В’ячеслава, хоч не поділяв його політичних поглядів.

Планував Загурський попросити аудієнції у волинського воєводи Генрика Яна Юзевського. Юзевський – особа неоднозначна і вельми харизматична: відомий державний діяч Другої Речі Посполитої, він свого часу був віце-міністром внутрішніх справ в уряді Української Народної Республіки, приятелював із Симоном Петлюрою, навіть доклав рук до його порятунку. Після закінчення війни радянська сторона вимагала видачі їй головного отамана військ УНР, який оселився у Варшаві. І саме Юзевський зробив усе, щоб цього не сталося.

Тепер Юзевський намагався якось поєднати доктрину «Польща для поляків», проголошену на всіх «східних кресах», з програмою польсько-українського зближення, започатковану ним самим. Він вважав, що саме його вотчина – Волинь – має стати центром порозуміння між поляками та українцями. А ще волинський воєвода вельми толерантно ставиться до творчих людей. І то неспроста, бо й сам відомий у мистецькому світі, як художник-портретист і майстер акварелей. То чого б дипломатичному Яну Загурському не скористатися цією прихильністю свого впливового співвітчизника?

Отож, якщо план спрацює, можна буде показати у Луцьку весь свій тримовний репертуар, не шарпаючись з місця на місце і не витрачаючи гроші на переїзди. Для кожного репертуарного вектора в Луцьку знайдеться своя аудиторія. Із сорока тисяч населення міста майже половина, а якщо точніше, сорок дев’ять відсотків, – євреї. А це значить, що на єврейські вистави глядачів особливо шукати не доведеться. Міський театр – польський. То хіба ж пан Загурський з його дипломатичним хистом не домовиться з директором театру чи навіть, якщо виникне така потреба, із міською владою про показ кількох своїх польських постановок на його сцені?

Та головне – зустріч з українським театром Миколи Певного. По суті, він також мандрівний, бо, на відміну від польського, не має свого стаціонарного приміщення і більшість часу проводить на виїзді, постійно пересувається споконвічно українським краєм, що із західної периферії Російської імперії перетворився на східну окраїну Речі Посполитої, але міцно тримається своїх етнічних коренів і своєї мови.

Першого жовтня театр Миколи Певного точно буде в Луцьку. Традиційно саме цього числа він відкриває новий сезон – в «Рідній хаті» на вулиці Августина Кордецького або, якщо на те буде високий дозвіл, у міському театрі, в польських колег. А вже після відкриття сезону розпочнуться поїздки містами і селами. Спочатку, впродовж жовтня, листопада і грудня – у найближчі повіти, а з січня до кінця червня – у дальші, аж до Володимира, Ковеля, Любомля, Дубна, Рівного, Почаєва, Острога… Звісно ж, пора для гастрольних мандрів не найкраща – осіння негода, холодні дощі, тріскучі морози, снігові завії… Але театр орієнтується на сільських глядачів, а в них же влітку і в перший місяць осені одна дорога – на поле.

Колектив Богдана Певного – то театральна перлинка, сучасна легенда, про яку говорять далеко за межами Волині. І Ян Загурський при всьому його польсько-єврейському гонорі не міг не визнати, що говорять недарма. Одержимий сценою, він умів оцінити й акторський хист, і режисуру. Але сам Загурський не мав театральної освіти. На відміну від Миколи Певного, який ще в юності отримав блискучий вишкіл, а потім і чудову практику. Та чого там гріха таїти, цей театр викликав у Яна Загурського не тільки захоплення, але й велику білу заздрість. Він їхав не просто зустрітися з корифеєм, подивитися вистави, але й щоб перейняти деякі режисерські ходи Певного, приглянутися пильним оком до гри його провідних акторів, послухати хор та оркестр, створені при театрі. Одне слово, повчитися.