Надія Гуменюк - Вересові меди

– О, холєра ясна! О, матка боска ченстоховська! Який янгольський голос! Яке сопрано! Який діамант! Та його ще трохи підшліфувати – і таке сяйво буде, що куди тій опері! – Загурський аж розчулився, змахнув сльозу, згріб Дану в оберемок, закружляв навколо себе. А тоді поставив на землю і запропонував: – Залишайся у нас. Я якраз підшуковую молоду героїню, яка не тільки б грала, але й гарно співала.

– Але ж я… Я ще ніколи…

– Всі колись починають із «я ще ніколи». Але, як кажуть у ваших селах, не святі горщики ліплять, – усміхнувся Загурський. – А ти маєш все, необхідне для акторської роботи. Врода – це раз, гарний голос – два, характер – три.

– Звідки ви знаєте мій характер? – здивувалася Дана.

– Холєра ясна! Дитинко моя золота! Та щоб вчинити так, як вчинила ти, треба мати ого-го який характер. На таке відважується хіба що одна з тисячі. А може, й одна із мільйона. А для театру ще один плюс – ти, дитинко, говориш українською і польською мовами. Це великий плюс. Я навчу тебе ще й єврейської. Та ти в мене так засяєш, як…

Мабуть, він хотів сказати, «засяєш, як Тала», але раптом осікся, прикусив язика. Бо хіба можна, хай навіть заради красного слівця чи заради заохочення, порівнювати когось із його незрівнянною Талочкою!

«Життя смугасте, як зебра. Але за чорною смугою неодмінно мусить бути біла», – любить повторювати Загурський. Його театр якраз долав свою чорну смугу. Тому й вирішено було найближчим часом мандрувати селами і містечками, де компактно проживають євреї. І саме Дану Ян Загурський чомусь став брати на зустрічі з равинами. Може, щоб вона прислухалася до єврейської мови, якої він пообіцяв її навчити. А можливо, це просто одна з його маленьких тактичних хитростей – впливати на превелебних равинів юною красою. В усякому разі, без року тиждень актриса Дана Ясницька, яка поки що виходила на імпровізовані сільські і містечкові сцени тільки у масовках, отримала свою першу самостійну роль.

Наприкінці вересня Ян Загурський зі своєю трупою вирушив до Луцька. «Маленький Рим на Стиру» давно і не вперше вабив його до себе. І не тільки тому, що в ньому мешкали родичі Тали. І не лише своєю старовиною, яку справжній естет Загурський, чутливий до всього вишуканого й оригінального, надзвичайно любив, – замком Любарта, таємничими підземеллями біля нього, дивовижним поєднанням різних архітектурних стилів будівель, численними різноконфесійними храмами, що мирно вживаються на невеликій території древнього острова, омитого водами Стиру та його притоки Глушця і відділеного від пізніше збудованої частини міста кількома мостами.

Луцьк не тільки відбудувався після воєнної розрухи. Він ще й потужно розбудовувався, розростався, перетворювався з провінційного повітового містечка з усього-на-всього п’ятнадцятьма тисячами мешканців, яким був за часів Російської імперії, у столицю Волинського воєводства. Нею він став 1921 року, після того, як Польща і Радянська Росія підписали Ризький мирний договір, за яким частина українських і білоруських земель, в тому числі і Волинь, відійшла до Другої Речі Посполитої. Адміністративний центр регіону, звісно ж, потребував властивих для свого статусу ділових, торговельних та культурних відомств і установ. І їх тут зводили, до того ж прискореними темпами.

Тож усередині тридцятих років Луцьк міг уже здивувати не тільки старовинними пам’ятками, але й новими обрисами та цивілізаційними принадами. Від Львова до нього проклали залізницю, що для мандрівного театру неабияка вигода – у вагон потяга можна не тільки самим сісти, але й повантажити все театральне майно, яке зазвичай перевозили фурманками. Налагоджене у Луцьку й регулярне автобусне сполучення. Річкою Стир здійснюють близькі і далекі рейси не лише вантажні біржі, але й пасажирські судна, якими можна потрапити аж до білоруського Пінська. Недавно поблизу міста з’явилося ще й летовище, отже і ще один вид сполучення – повітряний. Мандрівні артисти Яна Загурського поки що в політ не збираються, але сам факт існування летовища – це, як каже їх невгамовний керівник, теж, холєра ясна, гарний додатковий плюсик.

За час інтенсивної розбудови місто поповнилося не тільки адміністративними будівлями, польськими та європейськими банками, численними торговельними фірмами та фірмочками, школами, лікарнями, затишними рестораціями з різними національними кухнями, де можна замовити страви на будь-який смак, але й трьома кінотеатрами та театром. Будівля на перетині вулиць Генрика Сенкевича та Августина Кордецького, реставрована зі старого, кінця ХІХ століття, приміщення з вишуканим фризом і аттикою, у якій розмістився створений 1924 року міський театр імені Юліуша Словацького, стала справжньою окрасою не тільки цього центрального, забудованого переважно у цегляному стилі та стилі конструктивізму кварталу, але й усього міста.