Надія Гуменюк - Вересові меди

– Може, з нами поїдете? Я б дуже цього хотіла. Могли б і жити у нас.

– Пізно. І не кажи нікому про нашу зустріч. Хтозна, як воно тобі може обернутися. Якщо і тепер забирають таких хлопців, як твій син… Холодно, Дано… Боже, як холодно!.. Якщо зможеш, передай мені щось про наш театр. Хоча б афіші. Як мені жаль, дівчинко, що ти не стала артисткою. Як жаль… А може, найважливіше – стати людиною? Може, це теж дар Божий, що не кожному даний?

У Віки третій день очі на мокрому місці. Дана не допитується про причину – не прийнято у них лізти в душу одна одній. Треба почекати, поки сама розкаже. Та й мало чого може тихцем плакати дівчина. Побачила Едика, свого колишнього, – будь він неладний! – з новою пасією та й засумувала… Якийсь русявий чи чорнявий вихор їй голову закрутив, а серця не гріє… Чи, може, навпаки – не закручував і навіть ні на що не натякав, просто не помічає закоханої Вікусі і помічати не збирається. А вона ж – як чутлива струна, на кожен дотик озивається.

Зазвичай, коли у Віки щось не ладилося, вона пропадала на репетиціях. До самого вечора пиляла смичком стареньку обшарпану навчальну скрипку, ніби хотіла добратися до самого її нутра, до того невидимого нерва, у якому схована сама матриця музики. Вона добувала мелодію за мелодією, відтворювала її з нот, запам’ятовувала, шліфувала, доводила до віртуозності й екстазу, додавала свої «родзинки», але так і не могла осягнути її таємничої сутності. А для неї це було дуже важливо. Іноді вахтерка випроваджувала її з порожньої зали. Віка ніби прокидалася, дивувалася, що вже так пізно. Поверталася додому і зразу падала на ліжко, як непритомна.

За кілька днів такої одержимості похнюпа оживала і тоді вже спокійненько починала розповідати Дані, що й чого. Але вчора вона зовсім не грала після занять, а сьогодні навіть на заняття не пішла. Дана стривожилася, вирішила, що мусить порушити правила невтручання у внутрішні справи двох суверенних суб’єктів, які проживають на території однієї квартири.

– Може, скажеш, що сталося?

Віка підхопилася з дивана, вимучено усміхнулася.

– З чого ви взяли, Дано Дмитрівно, що щось сталося? Все гаразд. Не хвилюйтеся.

– Чого ж тоді очі червоні, як у кролика?

– А, то я читала багато.

– І так плакала над прочитаним? Може, й мені дасиш того романа почитати, щоб і я похлипала. Чи це тебе підручники так до сліз доводять?

Мовчить, поглядає настрожено спідлоба.

– Мабуть, покину я це навчання…

– Що? На четвертому курсі? – Дана не вірить власним вухам.

А Віку раптом наче прориває – сльози градом, слова налітають одне на одне так, що їх важко розібрати. Не хоче вона там залишатися! Бачити нікого не хоче! Та вона й без музики проживе! Хіба люди вмирають без музики?!

Виявляється, у них на курсі було конкурсне прослуховування, свого роду кастинг. Авторитетна комісія мала вибрати трьох найкращих, щоб рекомендувати на грант. Той, хто отримає грант, автоматично буде зарахований до столичної консерваторії, на державне навчання.

Віка такі надії покладала на цей грант! У неї ж і оцінки найкращі, і кілька перемог у конкурсах молодих виконавців, і концертів дала майже стільки, як профеісйні музиканти, і газета про неї писала. Директриса спочатку також обнадіювала: «Кому ж, як не тобі, Вікторіє, в консерваторії вчитися».

Еге ж, казав пан – кожух дам… Не почули і не побачили Віку на прослуховуванні, хоч вона сама відчувала, що ще ніколи так віртуозно не грала, як цього разу. Дограла, наче з небес опустилася – і прямісінько у багно… Члени комісії ніби й не слухали, перемовляються, «боржомі» попивають. Зате Тетяну відзначили. Так, ту саму Тетяну, яка досі Баха від Бетховена не відрізняє. Але в неї тато уже чверть міста скупив і директриса з нею першою вітається.

– Це ж музика! Музика, Дано Дмитрівно! Це ж святе! Якщо вже у мистецтві немає правди, то де її шукати? Де вона взагалі тоді є? І навіщо Таньці той грант? Хіба вона не має за що вчитися, навіть якщо їй ведмідь на вухо наступив?

– Підемо до твоєї директриси. Нічого тут подушку сльозами поливати.

Виявляється, Віка вже була. Тепер, після того візиту, вона не просто Віка, а скандалістка, вискочка, яка забагато про себе думає і забагато собі дозволяє. Мистецтво – річ суб’єктивна, у кожного своя думка. Повторного прослуховування не буде, комісії вдруге ніхто не збиратиме, бо у ній був представник з Києва, йому треба було оплатити проїзд, готель, харчування, перебування, більш цього ніхто на себе не візьме.