Надія Гуменюк - Вересові меди

– Ну от і мене забирають. Я не знаю, де ти. Ти не знатимеш, де я. Як же ми тепер зустрінемося, любий?

Тоді вона ще не й не здогадувалася, що його вже немає серед живих. Спохопилася, коли за вікном пролунав пронизливий сигнал «воронка». Відкрила валізу, поклала портрет чоловіка, два фотоальбоми, нитки для вишивання, викройки-лекала, які берегла ще з часів навчання на Бестужівських курсах в Одесі, білизну, пару черевичок. Черевички на підборах – вона ж рідко де й бувала поза театром, а в театрі мала тримати марку прими, тож звикла до підборів. У другу валізу поспіхом кинула кілька театральних костюмів. Усе. На порозі постав чорний ангел, нетерпляче поглянув на годинник.

– Ну чого розсілася, як купчиха на базарі? Хутко на вихід! Хутко, кажу!

На станції – величезний натовп людей з валізами і клунками в руках і з малими дітьми на руках. Натовп оточено конвоїрами. Під’їхали ешелони. Всіх повантажили у сорок вагонів. У кожному вагоні страшна тиснява, дитячий плач і невидимий привид страху, страху невідомості. Ешелони чомусь спрямували в обхід Москви, через Тулу, то заганяли їх на якийсь час у тупики, то знову гнали на північ. До Омська їхали кілька тижнів. Звідти їх повезли у Колосівський район, на сільськогосподарські роботи.

Ніна навіть уявити не могла, що на Півночі можуть бути такі врожайні поля. З’ясувалося, тут, у так званому оазисному кліматі, біля Іртиша – найродючіша земля Південно-Західного Сибіру. Родила не тільки городина, але й бур’яни буяли, як ліс. А в них полчища комарів, що висмоктували кров.

Конвоїри дивилися на неї, як на причинну. Мали собі щоденну виставу: тендітна жінка з поставою королеви полола бур’яни у вишуканому сценічному вбранні і в елегантних черевичках. Ну чим не видовище?

Рівно через рік усіх арештованих, доставлених із Західної України, звезли на Омську пароплавну пристань. Сказали чекати, поки прибуде теплохід. Чекали довго. А потім довго-довго пливли по річці Об, майже дві тисячі кілометрів на на північ, до кінцевого місця призначення.

Густий запах риби. Це найперше, чим зустріло їх Перегрьобноє. А ще пронизливим холодом і густою мжичкою. Ніні здалося, що тут навіть вітер і дощ, пісок і дерева пропахли рибою. Її артистична натура, надзвичайно чутлива до запахів, намагалася відторгнути цей сморід, але він проникав у легені, в кожну клітинку тіла, у мозок і кров. Проникав і вгризався, щоб залишитися там уже назавжди.

Спочатку з пристані забрали жінок з дітьми. Їх повели у селище поселяти. Самотні чекали. Поки дійшла черга до Ніни, вона вже задубіла. Йшла до бараку наче не своїми ногами, страшенно нудило – і від довгого калатання на воді, і від рибного запаху. Але не встигла обсушитися, як знову наказ – шикуватися і вперед на рибдільницю. Там мають провести інструктаж, як обробляти рибу, як плести сіті і головне – як виживати.

З наступного дня всі арештантки стали схожими на чорні мумії. Закривали обличчя, аж до самих очей, грубими чорними хустками, так що тільки очі поблискували і неможливо було розпізнати, хто є хто. А ще цю уніфіковану муміфікацію доповнювали однакові куфайки і чоботи.

Але Ніна попри все залишалася актрисою. Коли трохи призвичаїлася до нової роботи, згадала про привезені нитки і лекала, взялася шити і вишивати. Спочатку змучені важкою роботою співвітчизниці дивилися на неї як на дивачку: кому тут, на цій холодній, просякнутій рибним смородом чужині, потрібні модні сукні чи вишивані краватки? А потім потяглися до неї. Вона не давала їм забути, що вони жінки. Співала їм рідних пісень, читала вірші і монологи з вистав.

Перестала займатися рукоділлям тільки тоді, коли почала розвиватися катаракта. Але навіть сліпота, що невблаганно насувалася на неї, не змусила розлучитися зі сценою, хоч і сільською, – допомагала ставити вистави, розучувати танці.

– Чому ви тут залишилися? – запитала Дана. – Ви ж давно вже вільна.

– Вільна? – Ніна зітхнула. – Коли Петру Калнишевському, який відсидів у Соловецькій тюрмі двадцять п’ять років, запропонували повернутися додому, він відмовився: якщо вся Російська імперія стала тюрмою, то який сенс міняти меншу тюрму на більшу?

– Але ж…

– Не було мені до кого повертатися. Ті, кого я найбільше любила і хто любив мене, – мертві. Розстріляні, повішені, оббрехані, заплямовані… З родини Певних тільки мій хрещеник Богдан, син Петра, залишився в живих. Не питай, звідки знаю. Знаю – і все. Сюди теж доходять звістки. Богданчика під час війни таємно переправили з Луцька на Захід. Степан Скрипник, тепер архієпископ Мстислав, тим займався. Тепер вони обидва у Сполучених Штатах Америки. Богдан став відомим художником, мистецтвознавцем. Як би я хотіла його побачити! Але мені туди ніколи не добратися, а його в Україну ніхто не пустить. Завіса, залізна завіса… І страшна драма на сцені… Не приголубила мене доля, Даночко, не приголубила. Вигнала з рідної хати. Але я тут уже звикла.