– Ага. Ти купив мені дві пачки.
– Мені довелося посадити тебе на коліна, щоб тобі було видно гру. Ти це пам’ятаєш, Кейді?
Я пам’ятала.
– Розкажи мені.
Я знала, що дідусь хотів почути від мене. Він досить часто просив мене щось розповісти. Йому подобалося переповідати родинні історії Синклерів, перебільшуючи важливість подій. Він завжди питав: «А що це означало для тебе?» – і чекав у відповідь подробиць. Картинок. Засвоєного уроку.
Зазвичай я обожнювала розповідати і слухати ті історії. Легендарні Синклери, як нам було весело, якими гарними ми були. Але того дня мені не хотілося.
– Це була твоя перша бейсбольна гра, – підказав дідусь. – Після неї я купив тобі пластикову бейсбольну биту, і ти відпрацьовувала удар на майданчику в Бостоні.
Чи знав дідусь, що він перервав? І якщо знав, то як поставиться до цього? Коли ми знову побачимось із Ґетом?
Він розійдеться з Ракель? Що відбуватиметься між нами?
– Тобі захотілося приготувати «Крекер Джек» удома, – вів далі дідусь, хоча знав, що мені відома ця історія. – І Пенні допомогла тобі приготувати його. Але ти плакала, що у тебе немає білих і червоних коробочок, аби його туди скласти. Пам’ятаєш?
– Так, дідусю, – здалась я. – Того ж дня ти поїхав назад на стадіон і купив іще дві упаковки. Дорогою додому ти з’їв попкорн, а коробки віддав мені. Я пам’ятаю.
Задоволений, він встав, і ми разом пішли з горища. Дідусь спускався невпевнено, тож сперся рукою мені на плече.
Я ЗНАЙШЛА ҐЕТА на прибережній доріжці і побігла туди, де він стояв, дивлячись на океан. Вітер, що посилювався, скуйовдив мені волосся, і воно лізло в очі. Коли ми поцілувалися, його губи були солоні.
11
БАБУСЯ ТІППЕР ПОМЕРЛА від серцевого нападу за кілька місяців до п’ятнадцятого літа. Навіть постарівши, вона лишалася чарівною жінкою. Сиве волосся, рожеві щічки; висока, худорлява. Це вона прищепила мамі любов до собак. У неї завжди було двоє, а часом і четверо золотих ретриверів з тих часів, коли дівчата були малі, і аж до її смерті.
Вона деколи поспішала з висновками і не однаково ставилася до онуків, та водночас вона була добра. Якщо дітьми ми прокидалися рано, то могли піти в Клермонт і розбудити бабусю. Вона завжди тримала в холодильнику тісто, яке випікала у жерстяних формочках, дозволяючи їсти досхочу теплих мафінів, поки решта острова спить. Вона брала нас із собою збирати ягоди і допомагала нам пекти пиріг чи щось на кшталт цього, називаючи це «сламп», який ми з’їдали того ж вечора.
Одним з її благодійних проектів була щорічна вечірка на користь Аграрного інституту на Мартас-Він’ярді. Усі ми брали в ній участь. Свято влаштовувалося надворі, у гарних білих шатрах. Малеча бігала довкола у святковому вбранні, але без взуття. Ми з Джонні, Міррен та Ґетом цупили чарки з вином і почувалися захмеленими й дурними.
Бабуня танцювала з Джонні, і з татом, і з дідусем, притримуючи рукою краєчок спідниці. Колись у мене була фотографія бабуні з однієї такої вечірки. На ній вона у вечірній сукні і з поросям.
П’ятнадцятого літа на Бічвуді бабусі Тіппер не вистачало. Клермонт спорожнів.
Клермонт – триповерховий сірий будинок у вікторіанському стилі з башточкою нагорі та терасою по периметру. Всередині повно справжніх карикатур із «Нью-Йоркера», родинних фотографій, вишитих подушок, статуеток, прес-пап’є зі слонової кістки, опудал рибин на підставках. Скрізь, скрізь, скрізь – гарні речі, дібрані Тіппер та дідусем. На галявинці перед будинком – здоровенний стіл для пікніків, достатньо великий для обіду на шістнадцять персон, а неподалік від нього – підвішена до розлогого клена гойдалка з покришки.
Бабуня любила крутитися на кухні й планувати пікніки. У своїй майстерні вона шила клаптикові ковдри, і гудіння її швацької машинки заповнювало перший поверх. У блакитних джинсах та гумових рукавицях вона була королевою садівників.
Тепер у будинку стало тихо. Ані куховарських книг, залишених розгорнутими на столі, ані класичної музики, що долинала б з музичного центру на кухні. Та в усіх мильницях і досі було улюблене бабусине мило. І то її дерева і квіти росли в саду. І ще були її дерев’яні ложки, її матер’яні серветки.
Одного дня, коли поряд не було нікого, я зайшла в її майстерню в глибині першого поверху. Я торкалася її тканин, яскравих блискучих ґудзиків, кольорових ниток.
Я почала танути – спершу голова і плечі, за ними стегна і коліна. Невдовзі я перетворилася на калюжу, яка просочувала візерунчасті бавовняні тканини. Я увібралася в ковдру, яку вона вже ніколи не доробить, вкрила іржею металеві деталі її машинки. Годину чи дві я була цілком зневоднена, я сама була суцільним зневодненням. Моя бабуся, моя бабуся. Вона пішла назавжди, хоча запах її парфумів від Шанель і досі лишався в тканині.
Читать дальше