Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Я не пам’ятала.

– Чому?

– Так йому заманулося. Цього літа він житиме в Уїндермірі.

– А ти допомагатимеш йому?

Мама кивнула.

– Він не може лишитися з Бесс чи Керрі. А ти ж знаєш – йому потрібен догляд. Хай там як. Ти чудово розвієшся в Європі.

– Краще б я поїхала на Бічвуд.

– Ні, – строго сказала мама.

У ЄВРОПІ я блювала в маленькі відерця та регулярно чистила зуби британською зубною пастою із присмаком крейди. Я лежала долілиць на підлозі в туалетах декількох музеїв, відчуваючи холодні кахлі під щокою, поки мій мозок розріджувався і, булькочучи, просочувався назовні крізь вухо. Мігрені полишали мою кров, розтікаючись по незнайомих готельних простирадлах, крапаючи на підлогу, всотуючись у килими, просякаючи залишки круасанів та мереживного італійського печива.

Я чула, як тато кличе мене, та ніколи не відповідала, перш ніж подіють ліки.

Цього літа я не їздила до Брехунів.

Ми ніколи не спілкувалися впродовж навчального року. Принаймні дуже мало, хоча й намагалися, коли були менші. Протягом вересня ми зазвичай писали повідомлення, позначали одне одного на літніх фотках, але десь за місяць спілкування сходило нанівець. Якимсь чином магія Бічвуду ніколи не проникала в наше повсякденне життя. Нам не хотілося говорити про шкільних друзів, клуби та спортивні команди. Натомість ми знали, що наша прив’язаність оживе, щойно ми знов побачимося наступного червня на причалі, де вода мерехтить у променях блідого сонця, а в повітрі зависли солоні бризки.

Але того року, коли зі мною стався нещасний випадок, я днями, ба навіть тижнями, не бувала в школі. Я пропустила забагато занять, і директор повідомив, що мене лишають на другий рік. Я припинила грати в теніс та футбол. Я не могла сидіти з малечею. Не могла керувати машиною. Ті, хто був мені друзями, перетворилися на знайомих. Кілька разів я писала Міррен. Телефонувала і лишала повідомлення, за які згодом мені було соромно, стільки в них було самоти і мізерності.

Я телефонувала також і Джонні, та його голосова пошта була переповнена.

Я вирішила більше не намагатися. Я не хотіла говорити того, що змушувало мене почуватися слабкою.

Коли тато повіз мене до Європи, я знала, що Брехуни зараз на острові. Дідусь не провів на Бічвуд телефонного зв’язку, а мобільники там не ловили, тож я писала листи електронкою. Не схожі на мої жалібні голосові повідомлення, вони були, натомість, чарівними посланнями від людини, яка позбавилася головного болю.

Майже.

Міррен!

Вітаннячка з Барселони, де мій тато скуштував равликів у бульйоні. У нашому готелі все золоте. Навіть сільнички. Він блискучо-мерзенний.

Напиши мені, як пустують твої малі, і до якого коледжу ти вступатимеш, і чи знайшла ти справжнє кохання.

Кейденс

Джонні!

Бонжур із Парижа, де мій тато скуштував жабу.

Я бачила Ніку Самофракійську [7] Давньогрецька мармурова скульптура богині Ніки. Голова й руки не збереглися. . Надзвичайне тіло. Без рук.

Сумую за вами, народ. Як там Ґет?

Кейденс

Міррен!

Привіт із шотландського замку, де мій тато скуштував гаґґіс. Тобто мій тато з’їв бараняче серце, печінку й легені, змішані з вівсянкою і зварені в баранячому шлунку.

Тепер ти знаєш, мій тато типу серцеїд.

Кейденс

Джонні!

Я в Берліні, де мій тато скуштував кров’янку.

Плавайте з маскою і трубкою за мене. Їжте чорничний пиріг. Розпалюйте вогнища. І розказуйте мені про це. Мені страшенно нудно, і, якщо ви не підкоритеся, я винайду для вас довершені покарання.

Кейденс

НЕ ТЕ ЩОБ я дуже здивувалася, що вони не відповідали. До того ж найближчий Інтернет був аж на Він’ярді, і Бічвуд був окремим закритим світом. Коли опиняєшся там, решта Всесвіту здається всього лише неприємним сном.

Європа ж узагалі може навіть не існувати.

ЩЕ РАЗ ЛАСКАВО ПРОШУ до прекрасної родини Синклерів. Ми віримо в тренування на свіжому повітрі. Ми віримо в те, що час лікує. Ми віримо, хоча й не кажемо про це вголос, у призначені ліки і коктейльні вечірки.

Ми не обговорюємо проблем у ресторанах. Ми не віримо в зовнішні ознаки розпачу. Наші верхні губи натягнуті, і, можливо, ми саме тому такі цікаві іншим, що не відкриваємо їм своїх сердець.

Можливо також, що нам подобається цікавість людей до нас.

Тепер у Бурлінґтоні лише ми з мамою та собаки. Ми не такі відомі, як дідусь у Бостоні, і не такі важливі, як уся наша родина на Бічвуді, та попри це я знаю, що люди думають про нас. Ми з мамою – дуже схожі, живемо у великому будинку на верхівці пагорба. Граційна мама і хвороблива донька. У нас високі вилиці, широкі плечі. Ми посміхаємося, показуючи зуби, коли ходимо містом у справах.