Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Хвороблива донька мало говорить. Ті, хто знає її по школі, воліють триматися осторонь. Вони однаково не знали її до того, як вона захворіла. Вона і тоді була мовчазна.

Тепер вона рідко з’являється в школі. А коли з’являється, то зі своєю блідою шкірою і вологими очима має вигляд пафосно-трагічний, немов героїня роману, яка страждає на сухоти. Часом напади трапляються з нею в школі і вона з криком падає на підлогу. Вона лякає інших учнів. Навіть найдобріші з них уже втомилися водити її до медсестри.

Та разом з тим навколо неї є ореол шику й загадковості, завдяки якому вона, попри відсутність необхідної для старшої школи привабливості, уникає глузування та ізоляції. Її мати з Синклерів.

Звісно, я не почуваюся загадково, коли пізно ввечері їм курячий суп із жерстянки або коли лежу під лампами денного світла в медичному кабінеті. І навряд чи шикарно те, як ми з мамою лаємося після того, як тато пішов.

Я прокидаюся від того, що вона стоїть у дверях моєї спальні, витріщаючись на мене.

– Не стій над душею.

– Я люблю тебе. Я піклуюся про тебе, – каже вона, притискаючи долоню до серця.

– Припини вже.

Якби я могла, то грюкнула б дверима у неї перед носом. Та я не можу встати.

Часто я знаходжу папірці, схожі на записи про те, що я з’їла в той чи інший день. Тости з джемом, але лише один з двох; яблука з попкорном; салат з родзинками; шоколадка; паста. Пиття? Протеїни? Забагато імбирного елю.

Не дуже шикарно те, що я не можу керувати машиною. І не надто загадково бути вдома в суботній вечір, читаючи книжку в кублі смердючих ретриверів. Однак я не захищена від того, щоб мене вважали загадковою, однією із Синклерів, членом привілейованого клану особливих людей, персонажем загадкової, важливої історії, тому що я справді належу до цього клану.

Мама не захищена від цього так само. Такими вже нас виховали.

Синклери. Синклери.

КОЛИ МЕНІ БУЛО ВІСІМ, тато подарував мені на Різдво стос книжок.

Вони називалися за кольорами обкладинок: «Жовта книга казок», «Блакитна книга казок», «Малинова книга казок», «Зелена», «Сіра», «Коричнева», «Помаранчева».

Усередині були казки з усього світу, варіації варіацій знайомих історій.

Читаючи їх, чуєш, як в одній історії відлунюється інша, а в тій – ще одна.

Так багато історій починаються однаковими словами: «Колись дуже давно» чи «Жило собі троє…»

Троє поросят, троє ведмедів, троє солдат, троє цапів. Троє принцес.

Відтоді як я повернулася з Європи, я теж написала декілька власних. Варіацій.

У мене повно часу, тож дозвольте розповісти вам казочку. Як я вже сказала, варіацію однієї з тих, що ви вже чули.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, і було у нього троє вродливих доньок. Що старшим він ставав, то більше думав про те, хто з них має успадкувати королівство, бо жодна ще не вийшла заміж і в нього не було спадкоємця. Король вирішив попросити доньок висловити свою любов до нього.

Він сказав найстаршій доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Вона любила його, як усе золото королівства.

І він сказав середній доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Її любов була міцніша від сталі.

І тоді він сказав найменшій доньці:

– Розкажи, як ти мене любиш.

Вона довго думала, перш ніж відповісти. Нарешті вона сказала, що любить батька так, як м’ясо любить сіль.

– Тоді ти зовсім не любиш мене, – сказав король. Він вигнав доньку з палацу і підняв за нею міст, аби вона не могла повернутися.

Отож, наймолодша донька вирушає у ліс, і є у неї лише пальтечко та одна хлібина. Вона продирається крізь сувору зиму, ховаючись під деревами. Дівчина приходить у готель і наймається помічницею кухаря.

Минають дні, і принцеса вивчає світ кухні як свої п’ять пальців. Урешті-решт вона обходить у майстерності свого хазяїна і слава про її страви поширюється по всьому королівству.

Минають роки, і найстарша принцеса виходить заміж. Кухар із готелю готує їжу для святкового столу.

Наприкінці бенкету подають запечене порося. Це улюблена страва короля, та цього разу її приготовано без солі.

Король куштує шматочок. Потім іще один.

– І хто ж це посмів подати таке гидке порося на весіллі майбутньої королеви? – кричить він.

Кухар-принцеса вийшла до батька, але вона так змінилася, що він її не впізнав.

– Я не подам вам солі, Ваша Величносте, – пояснює вона. – Хіба ж ви не вигнали власної доньки за те, що вона вважала її цінною?