Эмили Локхарт: Ми були брехунами

– Я більше не вірю, – сказав Ґет. – Та подорож до Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив це. Потім я повернувся додому і став помічати це на вулицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагатшій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось оберігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.

– Та це не робить тебе поганим.

– Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз вона ходить до методистської церкви. Вона не надто тішиться мною.

Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.

– Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі «вір», – cказала я.

– Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною, якщо більше не віриш.

Ми вдивлялися в небо. Ретривери зайшли до Уїндерміру крізь клапан для собак.

– Ти змерзла, – помітив Ґет. – Давай я дам тобі куртку.

Мені було не холодно, але я сіла. Він теж сів. Розстібнув свою оливкову мисливську куртку і скинув її. Дав мені.

Вона була нагріта його тілом. Заширока в плечах. Тепер його руки були голі.

Я хотіла поцілувати його там, вдягнена в його мисливську куртку. Та не поцілувала.

Можливо, він кохав Ракель. Ті фотки в його телефоні. Та висушена троянда в конверті.

ЗА СНІДАНКОМ наступного ранку мама попросила мене переглянути татові речі на горищі Уїндерміру і взяти собі, що захочу. Решти вона збиралася спекатися.

Уїндермір гостроверхий та кутастий. У двох спальнях з п’яти похилий дах, і це єдиний будинок на острові, в якому є повноцінне горище. Тут є також великий ґанок і сучасна кухня, з оновленими мармуровими стільницями, які виглядають трохи не до діла. Просторими кімнатами бігають п’ять ретриверів.

Ми з Ґетом залізли на горище, прихопивши пляшки з холодним чаєм, і влаштувалися на підлозі. Тут пахло деревом. Крізь вікно всередину проникав квадрат світла.

Ми бували на горищі раніше.

Водночас ми тут ніколи не були.

Книжки були татовим читвом для відпусток. Спортивні мемуари, легкі детективи, скандальні одкровення рок-зірок, написані старими людьми, про яких я ніколи не чула. Ґет не особливо придивлявся. Він сортував книжки за кольором обкладинки. Червона купка, блакитна, коричнева, біла, жовта.

– Хочеш щось почитати? – запитала я.

– Можливо.

– Як щодо «Першої бази» чи «Дороги в нікуди»?

Ґет засміявся. Похитав головою. Вирівняв блакитну купку:

– «Запали з поганим мною»? «Зірка танцполу»?

Він знову засміявся. Потім умить став серйозним.

– Кейденс?

– Що?

– Замовкни.

Я дозволила собі довго не зводити з нього очей. Кожна риса його обличчя була такою рідною, та водночас я ніби бачила його вперше.

Ґет посміхнувся. Сяючий. Сором’язний. Він став на коліна, зруйнувавши в процесі кольорові книжкові вежі. Простягнув руку і погладив моє волосся.

– Я кохаю тебе, Кейді. Справді.

Я нахилилася і поцілувала його.

Він торкався мого обличчя. Спустився рукою по шиї до моєї ключиці. Світло з горищного вікна падало на нас. Наш поцілунок був наелектризованим і ніжним,

і обережним, і впевненим,

налякав нас,

але був неймовірно правильним.

Я відчувала, як кохання перетікає від мене до Ґета і від Ґета до мене. Ми були теплі і змерзлі, молоді і старі, ми були живі.

Я думала: «Так і є. Ми вже кохаємо одне одного. Вже кохаємо».

НАС ЗАСТУКАВ ДІДУСЬ. Ґет підстрибнув. Незграбно відступив у купу розсортованих за кольором книжок, розкиданих на підлозі.

– Я вас перервав, – сказав дідусь.

– Ні, сер.

– Авжеж, перервав.

– Вибач за пилюку, – мовила я.

Як незручно.

– Пенні подумала, що тут може бути щось, що я захочу прочитати.

Дідусь витягнув старе плетене крісло на середину і нахилився над книжками.

Ґет залишився стояти. Йому доводилося згинатися під скошеним дахом горища.

– Обережно, молодий чоловіче.

– У якому сенсі?

– Голова. Ви можете забитися.

– А, дійсно, – сказав Ґет. – Так, справді, я можу забитися.

– Тож будьте обережні, – повторив дідусь.

Ґет розвернувся і пішов сходами вниз, не зронивши більше ані слова. Ми з дідусем хвильку посиділи мовчки.

– Він любить читати, – нарешті озвалась я. – Я думала, раптом він захоче взяти щось із татових книжок.

– Ти дуже дорога мені, Кейді, – сказав дідусь, поплескавши мене по плечу. – Моя перша онучка.

– Я теж люблю тебе, дідусю.

– Пам’ятаєш, як я повів тебе на бейсбол? Тобі було лише чотири.

– Звісно.

– Ти ніколи не куштувала «Крекер Джек» [4] Cнек з попкорну та арахісу в карамелі, зазвичай із маленькою іграшкою в упаковці, що продається на бейсбольних стадіонах. .