Эмили Локхарт: Ми були брехунами

– Це не тому, що ти дівчина, а тому, що я хороша людина, – сказав він мені.

– Дякую.

І я показала йому язика.

– Але коли акули відкусять мені ноги, обіцяй написати промову про те, яким чудовим я був.

– Згода, – сказала я. – Ґетвік Метью Петіл був смачнющим обідом.

Ми змерзли як цуцики, і це було смішно до істерики. Рушників у нас не було. Ми згорнулися вдвох під флісовою ковдрою, яку знайшли під сидінням, наші голі плечі торкалися… Холодні ноги переплелися.

– Це єдиний спосіб уникнути переохолодження, – сказав Ґет. – Не подумай, що це тому, наче я вважаю тебе гарною чи щось таке.

– Так, я знаю, що не вважаєш.

– Ти загарбала ковдру.

– Вибач.

Пауза.

– Взагалі-то я справді вважаю тебе гарною, Кейд. Я мав на увазі зовсім не те. До речі, коли ти стала така гарна? Це відволікає.

– Я така сама, як і завжди.

– Ти змінилася за навчальний рік. Це виводить мене з гри.

– У тебе є гра?

Він урочисто кивнув.

– Не чула нічого дурнішого. І що за гра?

– Ніщо не проходить крізь мою броню. Хіба ти не помітила?

Це мене розсмішило.

– Ні.

– Чорт, я думав, це працює.

Ми змінили тему. Говорили про те, що малеча після обіду поїде до Едгартауна, щоб сходити в кіно, про акул і чи справді вони їдять людей, про гру «Зомбі проти рослин».

Потім ми попливли назад на острів.

Невдовзі після цього Ґет позичав мені свої книжки і приходив до мене на маленький пляж ранніми вечорами. Він розшукав мене, і коли я лежала на газоні перед Уїндерміром із золотими ретриверами.

Ми гуляли разом стежинкою навколо острова, Ґет попереду, а я за ним. Ми говорили про книжки та винаходили неіснуючі слова. Часом ми проходили по декілька кіл, доки не набридало або не хотілося їсти.

Уздовж стежини росли кущі темно-рожевої шипшини. Її ледь вловимий запах був солодким.

Одного дня в Клермонті я глянула на Ґета, коли він лежав у гамаку з книжкою, і мені здалося, як би це сказати, що він – мій. Ніби він – моя особлива людина.

Я тихесенько залізла в гамак поряд із ним. Я витягла ручку з його руки – він завжди читав з ручкою – і написала «Ґет» на його лівій долоні і «Кейденс» – на правій.

Він забрав у мене ручку. Написав «Ґет» на моїй лівій долоні і «Кейденс» – на правій.

Я не кажу про долю. Я не вірю в Провидіння, чи в спорідненість душ, чи в надприродне. Я маю на увазі, що ми розуміли одне одного. Завжди.

Але нам було лише по чотирнадцять. Я ніколи не цілувалася з хлопцем, хоча наступного року поцілуюся з кількома, і якимось чином ми не обізвали це коханням.

П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА я приїхала пізніше за решту. Тато покинув нас, і ми з мамою були зайняті покупками, перемовинами з дизайнером і тому подібним.

Джонні та Міррен зустріли нас на причалі, рожевощокі, з купою планів на літо. Вони облаштовували все для родинного тенісного турніру, зберегли собі кілька рецептів морозива з Інтернету. Ми збиралися кататися на вітрильниках, палити вогнища.

Малі вовтузилися і галасували, як завжди. Тітки прохолодно посміхалися. Після метушливого прибуття всі пішли на коктейль у Клермонт.

Я пішла шукати Ґета в Ред-Ґейт. Маєток Ред-Ґейт значно менший за Клермонт, але при цьому там чотири спальні нагорі. Саме в них зупиняються Ґет, Джонні й Вілл із тіткою Керрі та, зрідка, Едом.

Я підійшла до дверей кухні й зазирнула крізь сітку. Спершу Ґет мене не помітив. Він стояв біля стільниці у поношеній сірій футболці та джинсах. Плечі його були ширшими, ніж мені пам’яталося.

Він відв’язав висушену квітку, що висіла, перевернута, над мийкою на вікні. То була квітка шипшини, рожева і розгорнута, з тих, що ростуть на Бічвуді.

Ґет, мій Ґет. Він зірвав для мене квітку в нашому улюбленому місці. Він підвісив її, щоб вона висохла, і чекав мого повернення, аби подарувати.

Я поцілувалася з хлопцем, до якого було байдуже, чи з трьома. Від нас пішов батько.

Я приїхала сюди з будинку, сповненого сліз та фальшу, і побачила Ґета,

і побачила троянду в його руці,

і тієї миті, коли сонце світило крізь вікно на нього і на яблука на кухонному столі,

і в повітрі стояв запах дерева та океану,

я таки назвала це коханням.

Це і було коханням, і воно навалилося на мене так раптово, що я зіперлася на сітчасті двері, які розділяли нас, аби лиш не впасти. Мені так хотілося торкнутися його, ніби він був кошеням чи кроликом, чимось таким особливим і м’яким, що кінчики пальців хочуть відчувати це постійно. Усесвіт був добрим, бо в ньому був він. Я любила в ньому все: і дірку на його джинсах, і бруд на його голій нозі, і ранку на його плечі, і шрам, що перекреслював його брову. Ґет, мій Ґет.