Эмили Локхарт - Ми були брехунами

Розлючений.

Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.

Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.

Я простягла до нього руку.

– Ґет.

Він здригнувся. Став по пояс у воді.

– Пробач, – прошепотіла я.

– Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, – сказав він. – Я ніколи не кажу тобі такого.

– Я знаю.

Він мовчав.

– Будь ласка, не замовкай, – попросила я.

Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.

– Я забагато говорю. Розводжуся про все.

– Я люблю, коли ти говориш, – сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.

– Просто все змушує мене…

Він замовк.

– У світі все переплуталося, все.

– Так.

– Може, мені слід… – Ґет узяв мої руки у свої й повернув їх, щоб побачити написи на долонях, – слід жити сьогодні і не турбуватися весь час.

Моя долоня була в його мокрій долоні.

Я тремтіла. Його руки були голі та мокрі. Колись ми постійно трималися за руки, та він не торкався мене все літо.

– Добре, що ти саме так дивишся на світ, – відповіла я.

Ґет відпустив мене і знову ліг на воду.

– Джонні хоче, щоб я стулив пельку. Тобі та Міррен нудно мене слухати.

Я поглянула на його профіль. То був не просто Ґет. То були сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Усе це було там, у ньому – у розрізі його карих очей, у гладенькій шкірі, у вивернутій нижній губі. У його внутрішніх пружинах була прихована енергія.

– Я відкрию тобі таємницю.

– Яку?

Я знову торкнулася його руки. Він не забрав її.

– Коли ми кажемо «замовкни, Ґет» – це зовсім не те, що ми хочемо сказати.

– Ні?

– Ми хочемо сказати, що любимо тебе. Ти нагадуєш нам, що ми егоїстичні покидьки. На відміну від тебе.

Він опустив очі. Посміхнувся.

– Ти справді так думаєш, Кейді?

– Так.

Мої пальці ковзали по його руці, простягнутій на воді.

– Не можу повірити, що ви у воді! – Джонні стояв по щиколотку в океані, підкотивши джинси. – Вона крижана. У мене зараз пальці повідмерзають.

– Вона приємна, коли зайдеш! – гукнув у відповідь Ґет.

– Серйозно?

– Не дрейф! – горлав Ґет. – Будь мужиком і зайди вже в ту грьобану воду.

Джонні засміявся і зайшов. Міррен – за ним.

І то було неймовірно.

Серпанок ночі довкола нас. Шум океану. Ячання чайок.

ТІЄЇ НОЧІ я не могла заснути. Після опівночі він покликав мене на ім’я.

Я визирнула у вікно. Ґет лежав на спині на дерев’яній доріжці, що веде в Уїндермір. Золоті ретривери, усі п’ятеро, лежали поряд із ним: Бош, Ґрендел, Поппі, Принц Філіп і Фатіма. Вони дружньо метляли хвостами.

Місячне сяйво надавало їм блакитного відтінку.

– Йди сюди, – покликав він.

Я пішла.

У мами не горіло світло. Решту острова поглинула темрява. Ми були самі, якщо не зважати на собак.

– Сунься, – сказала я.

Доріжка була неширока. Коли я лягла поряд із ним, наші руки торкнулися: моя – гола, його – в оливковій мисливській куртці.

Ми дивилися в небо. Там було так багато зірок, ніби вони влаштували святкування, грандіозну протизаконну вечірку, яку галактика затіяла після того, як людей було вкладено в ліжечка.

Я раділа, що Ґет не намагається продемонструвати свої знання з астрономії і не розповідає якоїсь маячні про загадування бажань. Але при цьому я не знала, як дати раду в його тиші.

– Можна взяти тебе за руку? – запитав він.

Я вклала свою долоню в його.

– Усесвіт зараз видається таким величезним, – сказав він. – Мені потрібно триматися за щось.

– Я тут.

Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного дотику його шкіри до моєї.

– Я не впевнений, що я хороша людина, – озвався він незабаром.

– Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую. Вдаю.

– Ага. – Ґет на хвилинку замовк. – А ти віриш у Бога?

– Наполовину.

Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що Ґета не влаштує абияка відповідь.

– Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю, що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь щоденне життя. Анітрохи не релігійно.