Ірен Роздобудько - Ґудзик

Я купив довгий шкіряний плащ і якось одного дня влаштував розкішну вечерю для своїх колишніх співробітниць-«дюймовочок». Бабуся Валя витирала носовичком розчулені, почервонілі очі, Платонівна насолождувалася імпортним лікером, а Ритуся мусолила під столом мою ногу своєю розпашілою ступнею. Одне слово, життя почало налагоджуватися, смердючий капіталізм поволі брав гору, а я з головою поринув у нову гру, і вона починала мені подобатися. Коли бідолашного шефа відправили на заслужений відпочинок, наш рекламний відділ уже вкрився мерзенною позолотою, а всю знімальну групу накрила хвиля-цунамі цинізму. Протягом наступних трьох років нас буквально рвали на шматки, а в мене з'явилися замовники із сусідніх областей. Справжній успіх прийшов тоді, коли я зняв (усе придумував та знімав сам!) музичний кліп за участю доньки місцевого авторитета. Його крутили кілька місяців на всіх каналах, а до мене почали телефонувати зі столиці.

Я знову почав функціонувати, як… на війні. Тихе болото кінотеатру принаймні давало можливість відчувати себе вільним…

Я більше не був представником «утраченого покоління», життєва дистанція щоденно збільшувалася, й мені треба було тренувати легені.

Чи з'явився у мене смак до життя? Смак до забезпеченого життя — точно! А головне, я зрозумів, що зможу створити це життя сам, своєю головою. Це було приємне відчуття. Раніше годі було б таке уявити!

Я уявляв, що незабаром зможу піднятися так високо, що в мене вистачить сил, засобів і потрібних знайомств для того, щоби нарешті зробити щось вартісне. І я знав, що саме: зніму фільм, який буде називатися «Божевілля»… А точніше — відновлю його. Маячня! Усе — не так! Чому я досі не можу сказати правду?

Я знайду Єлизавету Тенецьку й запропоную їй зняти цей фільм. Це буде ділова зустріч із діловою пропозицією.

…У грудні 1994 року я збирався переїжджати до міста свого дитинства.

Я повертався туди переможцем. Мені пропонували величезні за цих часів гроші, й передбачалося, що їхня сума зростатиме в прямопропорційному моїм здібностям розмірі. Я був потрібний. На мене чекали. У мене було багато планів і свіжих ідей. Я не був готовим тільки до одного — почути: «Багач, я не люблю тебе!»…

…Я мешкав у просторій двокімнатній квартирі неподалік від телецентру. Двічі на тиждень заїжджав до батьків, завантажуючи їхній завжди напівпорожній холодильник різною смакотою, яку міг дістати в спеціалізованих магазинах, а частіше — у своїх замовників.

Тут я поринув у зовсім інше життя. Час бурхливих мітингів, який обійшов мене у провінції (там було тихо, як в оазі), вже скінчився. Почався час порожніх прилавків, збудливих ток-шоу, «купонів», мільйонних купюр напередодні грошової реформи та… серіалів. Через цей останній фактор роботи в мене було хоч греблю гати — кожна тридцятихвилинна серія відбивалася рекламним блоком…

У мене були причини ненавидіти себе. Я не був таким, яким би мав бути, якби життя склалося інакше. Разом з іншими не вихоплював бруски масла з візка, який викочували на середину порожньої торговельної зали універсаму, не варив горохового супу й не обговорював шалених цін. Із пліснявого «совка» відразу перейшов до махрового капіталізму. Як дотепний учень, я ніби перестрибнув кілька класів, і багато чого пройшло повз мене. Коли я виколупував багно та кров з-під нігтів під Кандагаром, мої ровесники читали «Огоньок», дивилися «Покаяння» та сварилися зі старшими. У «повітовому містечку N», у цій тихій затоці, я практично нічого не знав про мітинги, акції непокори та студентські голодовки… Я став обивателем, якому випала можливість смачно жерти й підійматися на гору навіть не самотужки, а — ескалатором. Аби остаточно не втратити поваги до себе, в перші два роки свого перебування в столиці я захистив дисертацію за темою «Маніпулятивні технології в системі масових комунікацій». І знов влучив у яблучко! Це було практично новим словом у рекламному бізнесі, який шалено розвивався. Крім своєї основної роботи, я отримав запрошення двічі на тиждень читати лекції студентам на сценарному відділенні кінофакультету. В мене закохувалися студентки, найкращих я водив до «Націоналю», пригощав суші… Байдуже, байдуже!

З моїх колишніх приятелів на поверхню виплив тільки Максим, той самий, з яким відпочивали на турбазі після вступних іспитів сто років тому. Він сам знайшов мене після того, як моя дисертація стала притчею во язицех серед телевізійників. Я запросив його повечеряти до «Націоналів».