Ірен Роздобудько - Ґудзик

Товариство в кінотеатрі підібралося досить дивне — головним чином, жінки з важкими золотими сережками у вухах та невлаштованим особистим життям, вони були дуже схожі одна на одну — перманент, перепалене біле волосся, яскраво-червоні губи. Вони вимагали мелодрам, ридали над «Єсенією», бурхливо обговорювали «Зіту та Гіту» й несамовито опікувалися мною.

Я переглядав фільми, начитував анонси, перевіряв роботу художників, які малювали афіші (щось у дусі Кіси Вороб'янінова) й годинами вештався містом, відшукуючи його найпривабливіші куточки. Але таких у ньому не існувало.

Платили мені небагато. Ресторани більше не приваблювали мене. Судячи з усього, подальшим кроком та логічним завершенням кар'єри «відомого кінорежисера» мало стати одруження. Одного разу я навіть всерйоз подумав про це. Це була мить відчайдушного голоду та небажання самому прати свій уже достатньо засмальцьований светр. Чи хотів я повернутися? Мені було байдуже.

Безглуздий жах від перебування тут навряд чи можна було б порівняти із моїм конкретним життям в Афгані. Щоденно, крім того дня, коли мав бути перегляд, я просиджував на другому поверсі кінотеатру в кав'ярні, і мої «дюймовочки» (так я подумки охрестив трьох своїх підлеглих, «молодших методисток» — старожилку кінотеатру бабусю Валю, колишнього мистецтвознавця Вероніку Платонівну та сорокарічну красуню Риту, що була схожа на циганку) мене не турбували. Я був «людиною зі столиці», до того ж — із вищою кінематографічною освітою та ще й — неодружений! Одне слово, священна корова.

Через півроку тяжкого звикання до міста в мене з'явилася перша жінка. Кажу «перша», тому що зупинився тільки на восьмій, яку тепер так підступно залишаю. Тут я прочитав купу книжок — романтичного непотребу (з книжками тоді ще було туго, а сидіти в бібліотеці мені набридло) і зробив відкриття: всі автори чітко вимальовували зовнішність діючих осіб — стать, колір очей та інші привабливі частини тіла, якими був захоплений головний герой. І, читаючи про це навіть у Флобера, Чехова чи Бальзака, я не міг збагнути, чи я нормальний. Адже жінка, яка б могла мені сподобатися, мала бути, як вода… Як тільки мені вдавалося чітко описати для себе всі чесноти якоїсь нової знайомої, як моя цікавість до неї зникала. Розумів: не те! Якщо ж після першого побачення не міг скласти й двох слів з приводу її зовнішності — це вже було близько. Дуже близько від того почуття, яке називається приязню. І… так безкінечно далеко від мого засліплення Лізою…

…Нарешті, це було у 89-му, мене знайшов директор (тепер він називався — «продюсер») телевізійної компанії. Мережа мовлення розширювалася, і він згадав про «молодого спеціаліста», що ледве жевріє в кінотеатрі. Мені запропонували посаду режисера в програмі «Культура N-ська».

Треба зауважити, що всі мешканці міста були великими його патріотами. Тут навіть існували поняття, як «n-ська ментальність», «n-ська духовність», «n-ська говірка», у кожній бібліотеці гуртувалися різні культурні та релігійні осередки — від «реріхівських» до «дітей Крішни», У виставкових залах та «червоних кутках» закладів демонструвалися картини місцевих малярів виключно на робочу тематику — «Клятва сталевара» (цікаво, яку клятву дають сталевари перед тим, як варити сталь?), «Мати» (вітання Горькому!), «Шахтарі, що п'ють кефір» (достойний напій для роботяг!), «Майбутній гірник» (куди ж іще податися підлітку з робочої слобідки?). Про все це ми мали вести мовлення з екрана рівно тридцять хвилин. Дівчисько-ведуча захлиналася соплями захвату, й боротися із цим у мене не було жодного бажання. Я гадав, що так буде завжди, доти, доки мене поховають тут, в місті Зеро, або ж воно саме піде під землю разом зі своєю ментальністю та реріхівськими бабусями.

Все почалося раптово. У першу чергу для директора компанії, адже сюди прилинув легкий вітерець змін. З'явилася реклама. Зацьковані приватні підприємці місцевого розливу захотіли, аби громадяни дізналися про їхні вироби й виклали гроші. Після багатогодинних «планірок», на яких директор — старий, загартований у словесних баталіях партієць, хапався за серце й бив копитом, — ми все ж таки пішли новим шляхом. І відповідальним за всі «антирадянські дії» призначили мене. Я почав вигадувати й знімати рекламні ролики. Це, до речі, дало мені можливість випустити з себе всю отруту, що накопичилась у цьому містечку. Перший свій «шедевр» мені не забути ніколи! Один меблевий комбінат захотів прорекламувати свої страхітливі крісла. Ролик був приблизно ось якого змісту. На екрані з'являлося крісло, біля якого стояв зацькованого вигляду громадянин. Потім поруч вимальовувався вмонтований у кадр Жеглов у виконанні Висоцького та кричав: «Буде сидіти. Я сказав!», і громадянин падав у крісло. Після цього епізоду замовники захотіли лірики, тому, тільки-но дядько зручно вмощувався в чудовому фотелі, на екран випурхували метелики, а над головою героя виникав напис: «Сядеш — не встанеш! Купуйте крісла та стільці меблевого комбінату…» Я зробив це як хуліганство, як виклик. Але директорові комбінату моя робота сподобалася, і я отримав від нього білий конверт просто в руки. Згодом таких конвертів було багато.