Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

Восени 1942 року облаштування табору для збройних загонів оунівців у Вовчаку було майже завершено. Назвати його вирішили Волинська січ. Очолив її односельчанин голови вербської управи й очільника однойменного осередку ОУН Тараса Кузьмука Нестор Шпак на псевдо Вітер, який згодом став курінним отаманом. У Вовчаку вже була готова до навчання новобранців підстаршинська школа, закінчували зводити казарми, госпіталь, мали тут бути також кузня, пекарня та майстерні.

Оскільки виникнення Волинської січі збіглося в часі з рішенням центрального проводу ОУН про створення єдиного військового угруповання – Української повстанської армії, то планувалося створити тут і штаб її північного округу.

На кінець жовтня вишкіл у таборі проходили уже кілька сотень чоловіків, значну частину з яких становили військовополонені з концентраційного табору у Володимирі, котрим оунівці допомогли втекти з потягу, що перевозив їх в інші табори в західній частині Рейху. Більшість із них були зі сходу України і втечу з полону сприйняли не лише як визволення з рабства, а насамперед як можливість боротися з ворогами своєї Вітчизни.

З одним із таких втікачів, Олександром Онищенком, лейтенантом-танкістом з-під Конотопа, я познайомився під час нещодавніх відвідин Вовчака. Хоча очільник нашого осередку, а заодно і мій начальник як голова управи Тарас Кузьмук не схвалював того, щоб перекладач Кренке з’являвся у таборі повстанців, він все ж вимушений був погодитись на це на прохання Уласа. Ми з Уласом вирішили, що особисто відпровадимо у Вовчак Йоську Фількінштейна, який мав опікуватись там госпіталем.

Цього красивого парубка зі смолянистим чубом і тижневою щетиною на щоках я помітив одразу, як тільки ми підійшли до зведених із соснових колод на зруб будівель, котрі мали слугувати повстанцям казармами. Він сидів по-турецьки просто на землі і чистив стару гвинтівку, щось мугикаючи собі під ніс. Парубок так був схожий на козака Мамая, вишивка із зображенням якого з дитинства висіла на стіні у нашій хаті, що я аж зупинився від здивування.

– Добридень, – звернувся я до парубка, який звів на мене очі, що світились молодечим запалом. – Чи знаєте ви, що дуже схожі на козака Мамая? Отого, що зображують на малюнках і вишивках?

– На жаль, не бачив таких малюнків чи вишивок, – гарною українською відгукнувся чоловік. – Але від діда свого знаю, що наш рід по батькові йде від козака Ониська. Дід казав, а йому розповідав його дід, що про прапрадіда говорили: «Отой Онисько, що йому і в палаці низько». Такий нібито високий і дужий був козак.

– Та й ви нівроку, – усміхнувся я, кинувши погляд на великі, як вила, руки парубка. – Давайте познайомимось. Мене звати Володько, я з місцевих, володимирських.

– А мене Сашко, – одним рухом звівся на ноги чоловік. – Звичайно ж, Онищенко. З-під Конотопа ми…

Сашко розповів, як контуженим він потрапив під Ковелем у полон, а згодом у володимирський концтабір. З самого початку перебування в таборі він плекав надію, що втече і подасться в ліси до місцевих повстанців, про яких чув від в’язнів. Мрія його врешті збулася, і тепер він жив в очікуванні того часу, коли почне воювати з ворогом.

– Я ніколи нічого так не чекав, як чекаю зараз першого бою, – сказав мені на прощання Сашко. – Певно, то моя козацька кров кличе до битви.

У Вовчаку ми з Уласом пробули недовго. Попрощавшись із Йоськом, у якого очі палали жадобою діяльності і який уже встиг визначити, що першочергово він буде робити в госпіталі, ми під вечір зібралися йти до Верби, до якої навпрошки було не менше п’ятнадцяти кілометрів. До умовної межі табору нас зголосився провести Сашко Онищенко. Видно було, що йому цікаво поспілкуватись з людьми, які жили за межами лісового табору. Мені теж сподобався цей кмітливий парубок з твердим характером, у якому, незважаючи на його совєтське минуле, відчувалась дідівська козацька закваска.

Ми попрощались, пообіцявши один одному, що обов’язково ще зустрінемося.

Наступної після нашого успішного походу у Вовчак неділі ми з Уласом зібрались ввечері у Тараса, який сказав, що знає новину, про яку нагально потрібно повідомити побратима Вітра. Як виявилось, німці дізнались, що в лісах під Ковелем з’явилось угруповання совєтських партизанів, яке нібито має просуватись у бік Володимира. Тож ближчим часом підрозділи СС будуть прочісувати навколишні ліси включно зі Свинаринським. Дістатись до Вовчака вони не зможуть, однак небезпека полягала в тому, що навколо урочища весь час перебувають повстанці. Тому есесівці, які полюватимуть на партизанів, не повинні випадково зіткнутися з оунівцями. Саме про це і потрібно було повідомити Вітра.