Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

Ввечері ми з мамою розповіли про пригоду бабусі. Вона мовчки вислухала нашу розповідь і якийсь час сиділа, про щось роздумуючи. Зовні бабуся виглядала спокійною, проте за деякими, лише нам відомими ознаками ми здогадувались, що вона незадоволена, навіть розгнівана.

– Що ж, – врешті перервала мовчанку бабуся, – як кажуть, що не робиться – все на краще. Принаймні тепер ми знаємо, що Солодовніков створює партизанський загін у тій місцевості, де має бути наш табір. А те, що він заговорив про спільні дії, свідчить про їх невпевненість у собі…

Вона повернулась до мене і взяла за руку.

– То він сказав, що хоче забрати тебе до себе в партизанський загін?

– Так, – ще раз підтвердила я, – коли загін буде створено. А в тому, що це відбудеться ближчим часом, Солодовніков, здається, не сумнівається.

– Ну, – раптом повеселішала бабуся Уляна, ніби ухвалила якесь важливе для себе рішення, – не забрав раніше до Москви, то, дасть Бог, не забере тепер і в партизани.

Вона енергійно звелась на ноги і рушила на кухню.

– Давайте вечеряти, дівчата. Час на роздуми у нас ще є.

На порозі вона повернулась і, якусь мить провагавшись, ніби щось пригадуючи, мовила:

– Добре, що згадала. Завтра зранку принесете в лікарню ваші аусвайси, їх потрібно поміняти на нові.

О дев’ятій ранку ми з мамою були в лікарні. Бабуся Уляна, яка працювала з восьмої, вже чекала на нас і відразу ж провела до якоїсь жінки нібито з бургомістрату, яка збирала аусвайси.

– А ти теж здаєш свою перепустку на обмін? – запитала в бабусі мама.

– Здам, звичайно, всі здадуть, – якимось чужим голосом відповіла бабуся, – це наказ німецької комендатури.

Ми віддали німецькі перепустки і разом з бабусею вийшли на вулицю. Вона мала хворобливий вигляд і за ніч ніби постаріла. Я взяла її за руку і вже хотіла запитати, чи з нею, бува, чого не сталось, та бабуся раптом заспішила.

– То йдіть, як домовилися, в аптеку біля залізничного вокзалу, принесете все, що я замовляла. А мені потрібно до головного лікаря.

Бабуся стрімко рушила до лікарні. Та, зробивши кілька кроків, ледь не бігом повернулась і похапцем обійняла мене і маму.

– Все, тепер ідіть, – здавленим голосом мовила вона і рішуче попрямувала до входу в лікарню.

– Мамо, – здивовано і майже злякано гукнула їй навздогін моя матуся, – мамо…

– Йдіть з Богом, – вже від дверей своїм звичним владним тоном звеліла бабуся. – Час іде…

– Що це з бабусею? – запитала я, коли ми вже вийшли з воріт лікарні. – Якась вона сьогодні сама на себе не схожа.

– Не знаю, – з тривогою відгукнулась мама, – але щось з нею не так. Треба сьогодні ввечері розпитати.

На підході до вокзалу ми почули ззаду гул вантажівок. Повернувшись, побачили, як дві великі машини перекривають вулицю.

Спереду з-за рогу теж з’явились вантажівки і стали впоперек дороги. Тут-таки з них та з бокових вулиць висипали десятки німецьких солдатів і почали тіснити перехожих до вокзалу, який вже був оточений поліцейськими.

Я вгледіла німецького офіцера і, поки натовп ще не потягнув нас за собою, схопила матір за руку і побігла з нею до нього.

– Пане офіцере, – гукнула я німецькою, – ми сестри милосердя з лікарні, на нас розповсюджується розпорядження коменданта про вільне пересування медиків у межах міста!

– У вас є аусвайси? – сухо запитав офіцер. – Покажіть.

– Ми, – раптом розгубилась я, – ми тільки-но віддали їх для обміну на нові перепустки.

– Ніякого наказу про нові перепустки не було! – розгнівано крикнув німець. – Ти брешеш!

Він повернувся до солдата, який стояв поруч, і різко звелів:

– Веди їх до вагона і пильнуй, щоб не втекли. Під твою особисту відповідальність!

Я ще намагалась щось пояснювати офіцерові, але мама схопила мене за руку і потягла до вокзалу під задоволене хихотіння солдата з автоматом, який нас супроводжував.

І я раптом все зрозуміла. Це була чергова облава на людей, яких примусово вивозили на роботу в Німеччину. Саме в цей день моя бабуся звеліла нам з мамою здати аусвайси, міняти які, якщо вірити цьому німецькому офіцерові, не було потреби. Чи знала вона про цю облаву?

Перед моїми очима виникло змарніле за ніч обличчя бабусі Уляни, її поспіх при прощанні і ці раптові обійми, ніби ми з мамою йшли не в аптеку на сусідню вулицю, а кудись далеко і надовго. Ні, мабуть-таки назавжди. Із двох небезпек, які чекали на доньку й онуку, їх рішуча мама і бабуся вибрала, на її думку, меншу. І цією меншою небезпекою мала бути важка праця на батьківщині окупантів.