Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

– Бургомістрат за Тарасом і Уласом, наша управа за Володькою і Данилом. Закладена вибухівка має бути в грубки, які з самого ранку розпалюють прибиральниці. І у Володимирі, і у Вербі це наші люди, ви їх знаєте. Відразу після розпалу грубок прибиральниці ідуть, наші люди переправлять їх у безпечне місце. Вибухівку закладаєте після закінчення робочого дня. Один з пари закладає бомбу, другий стоїть на сторожі. Про час ми повідомимо окремо. Чи все зрозуміло, побратими?

– Все, – майже одночасно відповіли ми четверо.

– Звичайно, ви можете відмовитись, – завершив Тарас Кузьмук. – Ми сприймемо це з розумінням і назначимо інших побратимів…

– Ні-ні, – якось запобігливо вихопився Данило Білопільський, – ми згідні… Тобто я згоден.

– Я теж згоден, – один за одним підтвердили Тарас, Улас і я.

Весь наступний день з моєї голови не виходив Данило Білопільський. Я знав, що Данило страшенно ревнує мене до Люби Пєвцової, в яку давно був закоханий. Натомість залицяння до неї Кренке, про які говорило все село, його якось ніби й не обходили. Мені хотілось розповісти Данилові, що я розірвав стосунки з Любою, та я все не знаходив часу, аби відверто поговорити про це з побратимом. Тож я вирішив, що як тільки ми виконаємо небезпечне завдання, обов’язково скажу Данилові, що байдужий до Люби. Зрештою, так воно і було. Хотілось більше не думати про ці любовні колізії, та мої думки чомусь знову і знову повертались до Данила і Люби.

Напередодні дня Злуки Тарас Кузьмук повідомив про час закладення вибухівки. Це мало статись між п’ятою і шостою годиною вечора і залежати від того, чи будуть у цих установах ще працівники. Оскільки і в бургомістратурі, і в управі визначені для закладення вибухівки грубки розпалювались із коридорів, зробити це було легше і безпечніше.

Я переймався тим, чи поїде до шостої з управи Кренке і чи не забагнеться йому часом взяти мене з собою у Володимир. Та Кренке вийшов зі свого кабінету о четвертій і, попрощавшись з усіма, поїхав. Виходячи, він якось дивно подивився на мене. У цьому погляді я вловив чи то жаль, чи насмішкуватість. У душу мені почала заповзати тривога, та, подумавши, я заспокоївся. Я згадав про схожі погляди свого начальника, якими він обдаровував мене з того часу, як провів вечір у компанії Люби Пєвцової. Напевно, він знав, що я раніше зустрічався з дівчиною, і тепер вважав себе переможцем у залицянні до неї.

О п’ятій вечора приміщення управи покинув Тарас Кузьмук, а за ним і всі її працівники. Голова управи голосно, щоб всі чули, запитав мене, чи довго я ще буду працювати, і я так само голосно відповів, що теж уже збираюсь йти. Я тихо відчинив вікно свого кабінету і вийшов на вулицю на очах у працівників управи. Вхідний замок у приміщення мала зачиняти прибиральниця.

О пів на шосту вечора було вже зовсім темно. Я ззаду підійшов до хліва управи, в якому зберігались дрова і всяке начиння, і тихо пошкрябав у двері. Данило, як і домовились, уже чекав на мене там з вибухівкою. Ми разом підкрались до вікна мого кабінету. Рама подалась, і я швидко заліз всередину. Данило так само швидко подав мені згорток з вибухівкою і причинив віконницю. Добре орієнтуючись у темряві, я пройшов у коридор і, присівши біля грубки, відчинив дверцята. Вибухівку потрібно було класти в самий кінець піддувала, щоб вона не вибухнула відразу, як прибиральниця розпалить.

Заледве я встиг зачинити дверцята піддувала, як почув гуркіт двигуна. У двір управи заїжджала машина. Я кинувся до відчиненого вікна кабінету, та враз інстинктивно відсахнувся. Потужне світло автомобільних фар засліпило очі, і відразу пролунав різкий насмішкуватий голос Ганса Кренке:

– Гер Вольф, прошу, вилазьте у вікно, унтер-офіцер Штольц вам допоможе. І майте на увазі, що приміщення управи оточене солдатами СС.

Моє серце на мить завмерло, а потім несамовито застукотіло. У світлі фар я побачив Данила Білопільського, який стояв біля двох есесівців. «Зрадник, він зрадник», – промайнула в моїй голові страшна думка. Я скочив з підвіконня у сніг і, ледь ноги торкнулись землі, рвонув убік. Та не встиг завернути й за ріг будинку, як щось важке впало мені на голову і світ, спочатку вибухнувши, за мить звузився до маленької яскравої крапки, за якою була лише глибока темна безодня.

Щось крижане враз охопило голову, і я прийшов до тями. Я лежав на підлозі, залитій водою, і свідомість поверталась до мене важко, якось ніби шматками. «Живий», – була перша думка. Й одразу ж за нею ще одна: «Що з Тарасом і Уласом?»