Юрко Вовк: Доки смерть не розлучить нас

– Вставай!

Хтось боляче шарпнув мене за руку і різко звів на неслухняні ноги. Я ледь зміг розплющити очі і в ці шпарини побачив худого есесівця, який тримав мене перед собою під руки.

– Пішли, – розвернув він мене обличчям до дверей. – На тебе чекає гер Кренке.

Заточуючись, я з допомогою німця брів якимось коридором. Нарешті ми зупинились біля дверей, і, постукавши, німець завів мене в яскраво освітлене приміщення.

– Посади його на стілець і чекай за дверима, – почув я знайомий голос. Очі все ще не звикли до світла.

Худий есесівець посадив мене на скрипучий стілець і вийшов. Перед очима поволі вималювалось обличчя Ганса Кренке, який сидів навпроти за письмовим столом.

– Отже, – мовив Кренке, – ти зв’язаний з так званою повстанською армією і хотів підірвати німецьку управу. Самогубець! На тебе чекає зашморг, і то найближчим часом. Знаєш про це?

Я різко звів голову і подивився Кренке у вічі.

– Ми боремось за свою землю, яку ви, як і совєти, прийшли поневолити. Померти за неї – честь для кожного українського патріота.

– Ти дійсно так вважаєш? – після довгої паузи тихо запитав Кренке. – До речі, твої товариші Тарас Микитюк, Улас Кузьмук і Данило Білопільський уже розповіли про те, хто дав вам таке завдання і де штаб вашої так званої січі.

Я зціпив од відчаю зуби. Виходить, Тарас з Уласом теж в гестапо. Зусиллям волі я подавив важке зітхання, що рвалось із грудей, і випростався на стільці.

– Тарас і Улас ніколи не стануть зрадниками. Данило… Це він видав вам нас, гер Кренке?

Ганс Кренке зловтішно засміявся.

– Зараз це вже не має для тебе ніякого значення. Якщо ти нічого не скажеш про своїх спільників, тебе будуть катувати і врешті повісять. Ти усвідомлюєш це?

– Я вам нічого не скажу, – тихо, але твердо мовив я. – Бог дасть мені сили витерпіти страждання…

На честь дня Злуки я надягнув вишиту мамою сорочку і тепер сидів перед німцем у ній, густо политій кров’ю з розбитого обличчя. Закінчивши останню фразу, я взяв рукою нагрудну вишивку і, схиливши до неї голову, поцілував.

Кренке нервово сіпнув підборіддям і підвівся з-за столу.

– Фріце! – крикнув він. – У камеру його, до ранку.

У стінах володимирського гестапо я провів майже місяць. Щодня я очікував, що мене поведуть на страту. Це очікування було нестерпним, може, й гіршим за саму смерть. Та ще нестерпнішою була думка про те, що через зраду постраждали мої найближчі друзі, наша спільна справа.

Одного ранку, лік яким я вже втратив, до камери в супроводі есесівця зайшов Ганс Кренке. Я з натугою звівся на ноги, приготувавшись почути смертний присуд.

– Будьте за дверима, Фріце, – звелів есесівцю Кренке і з якоюсь задумою став розглядати мене.

– Годину тому, – мовив він безбарвним голосом, – повісили твоїх товаришів Кузьмука і Микитюка. Тобі й Білопільському смертну кару замінили на роботу на рурських шахтах…

Я скинувся і подивився у вічі Кренке важким поглядом.

– Чому ж не стратили мене? Я нікого не зрадив.

Кренке якусь мить помовчав і тихо відповів:

– Своїм помилуванням завдячуй фройлен Любофф Пєффцова. А ще – моєму старшому сину…

Увечері наглядач, який любив перекинутися зі мною кількома словами, оскільки я знав німецьку, приніс мені в камеру арештантську робу і сказав, що завтра мене з іншими засудженими відправляють потягом у Німеччину. Я попросив сусіда по камері, щоб той, якщо вийте на волю, передав якось моїм батькам вишиту сорочку. Це буде для них знаком, що їх старшого сина не стратили.

Зранку на залізничному вокзалі я востаннє побачив рідну землю. Нас, кілька сотень в’язнів, загнали у товарні вагони і, відразу ж зачинивши важкі залізні двері, повезли на захід. Невдовзі потяг зупинився і довго стояв, мабуть, очікуючи зустрічного. Хтось із в’язнів, заглянувши у маленьке заґратоване віконце під стелею вагона, сказав, що це Ізов. Я згадав, що при совєтах це була прикордонна станція. Зараз тут вже не було ніякого кордону, та згадка про нього раптом викликала у мене нестримне бажання попрощатися з Батьківщиною.

– Прощавай, моя рідна земле, – тихо прошепотів я потрісканими губами. – Прощавайте, мої рідні і друзі. Дай, Боже, колись побачитись…

У дитинстві я якось їздив з батьком на цегельню. Для хутірського хлопчика тут все було цікаве: як роблять з глини глевкі бруски, засовують у здоровенну піч і виймають готову цеглу, гарячу і підпалену, наче тільки-но спечений хліб. Та найбільше мене вразили коні, котрі місили глину, майже безупинно ходячи по колу. Вони були понурими, з зашореними очима, аби бачити лише витоптану копитами круглу доріжку, яку день у день вони проходили тисячі, мільйони разів. Коні з цегельні були радше схожі на механічні іграшки, ніж на живих тварин. Мені, десятирічному, було їх страшенно шкода. І я вирішив тоді, що коли виросту, то придумаю якийсь пристрій, котрий зможе замінити на цегельнях таких коней.