Юрко Вовк - Доки смерть не розлучить нас

Мама взяла мене за руку і міцно стиснула. Я відповіла на потиск, ніби намагалась підбадьорити матір. Вона дивилась Солодовнікову у вічі вимогливо і запитально.

– Ну, здрастуй, Марійко, – хрипким схвильованим голосом мовив Солодовніков, роблячи крок мені назустріч. – Добридень, Оксано Вікторівно.

– Здрастуйте, Іване Васильовичу, – спокійно відповіла я, хоча на душі було зовсім не спокійно.

– Добридень і вам, – якось розгублено відгукнулась мама, яка бачила цього чоловіка вперше в житті.

– Вибачте, що не можу запропонувати вам сісти, – трохи насмішкувато продовжив Солодовніков, підходячи до нас майже впритул, – але часу в нас обмаль та й меблі в клунях не передбачені.

Він простягнув руку, ніби хотів погладити мене по плечу, проте лише злегка торкнувся його.

– Ти стала ще гарнішою, Марійко. Такий скарб потрібно ховати, а не фріцам на показ у лікарні виставляти…

– І давно ваші люди слідкують за мною? – з притиском запитала я. – Якщо ви вже так хотіли зустрітись, то могли б і самі навідатись у Звенигородку.

– Ти не міняєшся, – скупо посміхнувся Солодовніков, роблячи крок назад. – Отже, до справи. Я очолюю черкаське радянське підпілля, тому ходити просто так по вулицях серед окупантів не можу. Та все, що потрібно, я знаю. І про тебе теж, Марійко. Знаю, що ти в ОУН, заготовляєш ліки для ваших майбутніх збройних загонів. Мені відомо, що одна з баз для підготовки ваших бійців має бути десь тут неподалік. Ми теж плануємо створити тут табір наших партизанів…

Солодовніков помовчав і переконливо мовив:

– Наше керівництво і я особисто вважаємо, що під час війни наші підпільні збройні угруповання могли б спільно боротися з окупантами, координувати свої дії. У нас різні ідеології, але ворог один. Я хотів би, щоб ви довели до відома своїх «очільників» цю нашу позицію.

Він почергово глянув у вічі мені і мамі й тихо продовжив:

– Зараз ми розпрощаємось, і ви поїдете, куди захочете: чи додому, чи на місце майбутнього вашого табору. Слідкувати за вами мої люди не будуть. Однак десь за місяць ми вийдемо з тобою, Марійко, на зв’язок, і ти повинна вже знати про рішення вашого керівництва.

Не чекаючи відповіді Марійки, Солодовніков повернувся до моєї мами.

– Радий був з вами познайомитись, Оксано Вікторівно. Ви знаєте, що я кохаю вашу доньку і бажаю їй лише добра. Тож оберігатиму її, як тільки це можливо в умовах війни… А тепер я хотів би сказати кілька слів Марійці наодинці. Ви не проти, Оксано Вікторівно?

– Гаразд, – якось одразу погодилась мама. – Я почекаю за дверима. А що буде з Петром, який нас привіз сюди?

– Ми вважаємо поліцаїв зрадниками, – сухо кинув у відповідь Солодовніков. – Та оскільки на його руках немає крові наших громадян, а також з розрахунку на нашу можливу співпрацю, ми його відпустимо.

Коли мама вийшла, Солодовніков наблизився і взяв мене за руки.

– Я кохаю тебе, Марієчко, – тихо мовив він ніжним голосом, який контрастував з усім, що нас зараз оточувало. – Я не можу більше без тебе. Коли буде створена наша партизанська база, я заберу тебе зі Звенигородки. Ти дуже ризикуєш там, кохана…

Я злегка відсторонилась від цього настирливого чоловіка, який викликав у мені якийсь внутрішній супротив, але відповіла рівним заспокійливим голосом:

– З партизанами я буду ризикувати не менше, чи не так? Давайте почекаємо на відповідь від нашого проводу, а тоді вже будемо ухвалювати рішення. Згода?

– Мабуть, ти маєш рацію, – роздумливо сказав Солодовніков, продовжуючи тримати мої руки в своїх. – Сподіваюсь, нам недовго залишилось чекати. Зрештою, я впевнений у цьому…

– До зустрічі, Іване Васильовичу, – м’яко вивільняючи руки, мовила я. – Думаю, що за місяць ви отримаєте нашу відповідь.

Я повернулась до дверей і, не озираючись, вийшла, рівно тримаючи спину. Мама схопила мене під руку і в супроводі того ж старшого чоловіка ми попрямували до воза, біля якого на нас чекав Петро.

В урочище ми вже не поїхали.

У Млієві довго не затримувались. Я ще раз відвідала хворого начальника місцевої поліції, залишила йому ліки, і Петро, який відчував себе винуватим у тому, що сталось, відразу ж повіз нас назад у Звенигородку. Він весь час бідкався, що завів жінок у пастку совєтських партизанів, а найбільше про те, що вони могли виявити місце майбутнього табору збройних загонів ОУН в урочищі. Мама його всіляко заспокоювала. Я ж відразу попросила, аби він попередив побратимів про те, що в лісі з’явились партизани.