Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Ми зійшли з Ганнесом драбиною до бункера з вапном, щоби позчищати його з-під тих місцин, куди не сягав ківш екскаватора. Всюди стояв пил, в якому ми грузли по коліна. Пізніше над’їхав екскаватор, роззявив пащеку і, впавши на купу вапна, вгризся в нього з люттю. Потім підняв вапно і від’їхав. А заки він повернеться, ми маємо змогу перепочити. Сівши на вапно, Рееґен скаржиться:

— Знаєш, від чого мене шляк трафляє? Оте знімкування нашої влади при своїх письмових столах, у садках, в нових напрасованих лахах. Що ти на це?

— Що? Ніц! Пригадую си іно, що Ленін ходив, як дзядиґа, а та його Крупська — розчіхрана, в тих лаптях, страхіття! Часто стоїть мені перед очима той образ: Ленін пише проект промови у фотелі з білим накриттям, сидить си так-во і все решта не рахується. Бачу його часто. Як в неопаленому неосвітленому Кремлі показує товаришам те, чого ще нема — там збудуємо елєктрівню, там фабрику сівалок, а там — тракторів.

Рееґен збуджено підвівся з вапна:

— Так, так, бачу той великий сон, я безмежно щасливий, що живу акурат зараз, коли ми, немов та репетуюча породілля. Вистачить мені поглянути на найдурніший графік і вже мені серце валить швидше, бо ж я в цьому зацікавлений, я партійний, але щасливий, бо то мусить перемогти, врешті все є великою вірою! Як казали в Люфтваффе, Gott mit uns , а я зостануся вірний партії аж до смерти!

А згори знову опадав величний ківш з роззявленою пащекою, знову вгризався у вапно, а коли піднявся вгору, ми припали до стін, бо якби так той ківш увірвався, то був би нам фертик. Щойно сіли ми в пилюку, як Рееґен розбалакався:

— А вповідав я тобі про бібельфошерів [8] «Бібельфошери» — від нім. Bibelfoscher, «дослідники Біблії», релігійна секта. ? Нє? Ну то слухай, ті тлумачі святого Письма мали свій барак. Регулярно щопівроку есесівці підсовували їм на підпис заяву, що вони зречуться своєї віри, а натомість повернуться додому. Але підписало тільки троє чехів. Табором кружляла така історія з початку війни, коли комендантом був певний собі Льоріц, австріяк, котрий влаштував тим бібельфошерам збірку, на першого-ліпшого тицьнув пальцем: «Підпишеш?» А як той сказав, що нє, Льоріц вийняв револьвера — пух! — і застрелив. І так одного за другим уконтентував дев’ятьох. А тоді усміхаючись сказав до своїх: «А що, не казав я? Не підпишуть!». Але слухай, що вони влаштували пізніше. Коло лятрини було маленьке приміщення на мітли, щітки, відра і так далі. І от новий комендант Поль наказав забити двері і вікна. А через отвір у стрісі повкидати тих єретиків туди штабелями аж попід саму стелю, потім забити диктою діру, а за вісім годин він спитав у тих, що вижили: підпишете? А вони далі: ні! І так протягом кількох днів. Його жінка була з дому фон Гольц, приходила до нас, як ми майстрували для неї колиску. Ми розмовляли з нею. Файна кобітка, знала, що в таборі щось не так, і була стривожена, але ми для неї робили ту колиску, душу в неї вкладали, бо ж мала стати матір’ю на сорок семому році життя. Були ще й інші екстра-інтереси: вивезли з Франції сімнадцять покоїв у стилі Людовика XIV і ми їм умеблювали їхню віллу під Берліном. Ага. А для тих бібельфошерів антихристом нумер єден був папа, а нумер цвай Гітлер. Ну, а тепер тому комендантові з Заксенгаузена папа дав останнє благословіння.

Я визирнув з бункеру крізь вікно. Падав густий сніг і він контрастував з нашою чорнотою, виопуклював нам розмову. Я спитав так лише, аби що-небудь сказати, заки екскаватор повернеться:

— Ганнесе, а ти бачив Гіммлера?

— Бачив, аякже. Аж два рази — стояв за пару метрів від мене.

— Потвора з першого погляду, нє?

— Та де там! — скрикнув Рееґен. — Навпаки! Як панотець! А разом з ним був граф Бернадот з Червоного Хреста. Ми — ті, що сильніші, стояли спереду, а за нами хирляки. Стоялисьмо перед їдальнею, де було повно печених поросят, гороху, солонини, рижу, все з цінами. Граф Бернадот в товаристві Гіммлера йшов уздовж шереги і випитував, за що ми сюди трафили. А ми відповідали так, як нас навчено: найчастіше потрійне вбивство, закатруплення дитини. Ґвалт над неповнолітньою дочкою…

— А державна зрада? — перебив я його.

— Та що ти! — вжахнувся він. — Де там! Під тим оглядом усе мало бути як належить. Але я все одно у те не вірю. Декотрі з нас, мельдуючи графові про зґвалтування неповнолітньої доньки, моргали йому, аби він міг зорієнтуватися, що це неправда. Але граф з Червоного Хреста був задоволений, потиснув Гіммлерові руку і пішов туди, де лежали мусульмани…