Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Остання лопата графіту заповнила візок. Коли прийшли до їдальні, покликала нас Ярмілка:

— Ну, нарешті, негритоси!

— А ти сховала для мене рогалики? — спитав я.

Ярмілка на те:

— Стрийку, прецінь ви не дали мені тальончика.

Але я вперся:

— Подивись-но в шафці.

Ярмілка стояла на свому:

— Та там ніц нема!

— Подивись. Подивись, щось напевно знайдеться, — попросив я.

Розгнівана Ярмілка підскочила до шафки, відчинила її рвучко і крикнула:

— Рани Господні! Стрийку, не нервуйте мене! — І обома руками показала на порожні полиці.

— Ну вже добре, добре, — сказав я заклопотано.

Ярмілка замкнула шафку і підійшла до мене з усміхом:

— Хіба би хтіли-сьте булку з маслом. — І справді, витягла з кишені дві булки. Подаючи мені, сказала: — Стрийку, ви добрі, помагаєте мені з коновками.

Я опускаю очі і їм зупу, кусаючи булку, замацькану графітом. Ганнес оповідає:

— Той eiserne Gustav вибирав здорових людей до каменярні, а інший есесівець — винятково хворих і слабих. Ті, побачивши його, відразу хутко копали, напинаючи м’язи, і рештками сил двигали каміння, бо тільки слабі йшли до газу. Тепер уяви собі, що до газу вибирали ослаблених жидів, а вони влаштовували театр. Ото есесівець реготав: Ach, sie sind so jung und kräftig! [7] «Ах, які ж вони молоді і сильні!» (нім.). І шикував з них колону до газу, але сказав, що йдуть збирати лікарське зілля. Тоді якийсь жидівський танцюрист з Берліну, хоч і був у кайданах, як не розженеться та як не трасне того есесівця по голові, а потім у живіт, інші жиди так само надбігли. Але тут підоспіли німаки і почали розстрілювати оту зіллярську колону, а танцюриста затовкли чоботами. Ну видите, одні лише жиди спромоглися в концентраку на таку малу революцію, одні лиш вони, тоді як решта йшла до газу, мов отара, а кажуть, що жиди боягузи. Я вже не вірю в жодні узагальнення.

Я слухав, а зупа перетворювалася в моїх вустах на гноївку, але я слухав, приглядаючись до Ярмілки, як вона рахує гроші, і щось собі бурмоче, записує, хапається за голову, слинить пальці і знову рахує. Ганнес, кивнувши на її живота, запитав:

— Як там, Ярмілко, скубеш тому твоєму кавалерові волоссячко і вушка?

Ярмілка почервоніла, перестала рахувати і відрізала:

— Е-е-е, де там, ще би мене збив на квасне ябко! — Сказала це з гордістю, що вже має когось, на кого може покластися, що може її відлупцювати, і очі її випромінювали радість. Та відразу по тому знову перекладає гроші, щось шепоче сама собі, записує, розкладає на столі. Знагла підводить голову:

— Він зараз дуже нервовий, бо шкутильгає і через те не може зайти до кнайпи, а я ся тішу, що не може. Як востатньо був на урльопі і таки пішов, то колеґа настукав на нього і відібрали в нього три дні вільного. Ну, тоді я пішла до контори і питаю: «Чому забралисьте в нього аж три дні?» А вони: «А шо вам до того?» Але я ся так просто не дала: «Знаю все одно, хто вам настукав!» Ну і як вповіла, що Ота, то йому ті три дні вернули. Коли потім на забаві Ота мене запросив до танцю, я йому так: «Пане, я зі сексотом не танцюю, поцілюйте мене в дупу!» Так я йому відбрила перед цілою залею. Ну, тоді то було літо, я ходила ся купати до ставу, завше там си файно підмивала…

— Що таке? — перепитав я.

— Та ж кажу, підмивалась. Ех, вуйцю, маєте кудлаті думки. Ну, як то вам вповісти? Порядно вишуровувалася, о!

І знову почала рахувати гроші, ворушити вустами, знову щось собі записувала і підкреслювала. Ганнес Рееґен усміхнувся:

— Хто б то женився з таким створінням?

Після чого ми, чорні з ніг до голови, подалися вантажити вапно.

Графіт слугує до змазування кокілів, насадок і взагалі всього, до чого вливають сталь, щоби потім можна було її вивалити — це так само, як з формочкою на бабку, котру господиня спочатку вимастить маргариною. А вапно скидають у розтоплену сталь, щоб усунути фосфор, який робить сталь крихкою. Ми йшли з Рееґеном, а над нами електромагнітні журавлі кидалися на брухт, піднімаючись потім зі здобиччю. А ми йшли з Ганнесом, як пара дітваків, висланих за чимсь зовсім неістотним. Та ось ми спинилися, дивлячись, як з допомогою магніту журавель збирає стружку, чудову блакитну стружку, котра сама вистрибувала магнітові назустріч. Було це щось фантастичне, але й реальне — так, мовби вона молилася і тисячами зривалася до об’єкту своєї молитви, аби згодом після повітряної подорожі потонути в коритах. Ми йшли, тримаючись за руки, Ганнес почав оповідати:

— Так самісінько, як оце зараз ми, тільки скуті, йшли в концентраку префект поліції з Моравської Острави і комуністичний депутат Білек. Маленький префект Бача і велетень Білек. Ідуть переді мною і розмовляють: «І що, пане префекте, стільки ви за мною навганялися, а теперичка маєте мене цілком близенько». Префект Бача: «Пане депутат, але повіджте мені, як ви нам тоді чкурнули, коли я послав до вас, аби вас арештували?». Білек: «Бо мали-сьте, пане префекте, дурних жандармів. Вони розпитували депутата Білека, де мешкає депутат Білек. А я мав тоді приклеєну бороду, в руці рушницю, а на собі мисливський стрій».