Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Циган не горів до роботи.

— Не лови ґав, бароне, і починай! — буркнув я.

— Ай, злий пан, злий, — забурчав той.

Тоді почав знову молоти Ганнес:

— Не будь таким до нього, Гітлер їх нищив, а тепер ще ти. Якби ти видів, як циганчата ходили, побравшись за руки і виспівуючи марші. А потім їх помордували разом з курвами. Ті, що їздили до лісу, принесли звістку, що в лісі збудовано засіки, а в них російські полонені. Було їх там зо двадцять п’ять тисяч. Щодня їх приводили по дві тисячі і спалювали в крематорії. А був там серед есесівців один горбатий, ми прозвали його Дзвонар з Нотр-Даму, і власне він найбільше знущався, обливав росіян нафтою і палив, бо крематорії не встигали з роботою. А що росіяни мали тиф, то він від них заразився та й привезли його до бараку в гарячці, аби вмирав серед в’язнів, бо в лікарню для німців боялися класти. Наші відразу його добряче віддухопелили, а потім занесли до виходку і ми всі ходилисьмо на нього срати і сцяти. Лежав там шість годин в тих гівнах, аж урешті засрали ми його на смерть… Тим часом тиф таки есесівців не обминув і з шестисот зосталося шістдесят.

Я зиркав на цигана і бачив, що він тільки й пильнує, аби накивати з праці п’ятами. Врешті мене це вивело з рівноваги:

— Ти, цигане, ніде не підеш, на писку маєш виписано, що збираєшся фулювати.

— Їсти, — промимрив він, — циган мусить поїсти, бо голодний циган не вміє робити.

— Але ж ти наразі гівно зробив. Спочатку ся робе, а потім їсться.

— Нє, нє, нє, спочатку їсти. Потім робити!

Тут уже Ганнес втрутився:

— Не будь такий до того цигана, я тобі щось оповім.

Я подивився на цигана, як він труситься з холодриги, і сказав:

— Йди погрійся коло печі.

Циган пішов, а Ганнес сказав мені зі сміхом:

— О, курва, ти ся з ним не панькаєш, а тим часом він має при собі бритву. Показував мені… Здається, майстер не вписав йому трьох трудоднів, коли він сачкував з праці, тепер циган хоче його підрізати.

Я здригнувся.

— Мене вже та праця так оглупила, що я став ненавидіти лінюхів, а як приїжджаю до Праги, то люди в рукавичках і краватках нервують мене і я з великим задоволенням потовк би їх усіх. Так мене та робота заполонила.

Ганнес знову задивився в далину.

— Уяви собі, що коли есесівці нудилися, то не давали нам їсти, зате кухарі діставали все, на що мали охоту, навіть пиво і лікери. Але після цього влаштовували кухарям апель і змушували їх доти катати себе на плечах, доки ті не виригували все, що з’їли. А мисьмо то мусили їсти.

— І що — ти жер?

— Їв. Ага, оповідав я тобі за тих росіян. Ну. Отже, вони з голоду так здичавіли, що виривали трупам нутрощі, переважно шлунок, і з’їдали… Ніколи не знаєш, які штуки може втнути людина.

Тут з’явився циган, тримаючись за живіт, і повідомив, що напала його дристячка. Я згадав про бритву і сказав:

— Ну, то шуруй, бароне, шуруй і вертайся, коли тобі стане легше, а може й та сральня завалиться разом з тобою.

Але так по правді бідачисько був з того цигана, любив співати і грати на скрипці, я теж любив щось інше, але мусив пристосовуватися до умов. Такий вже у мене пристосовницький характер. Бігме. Якби нас зайняли турки, то я враз би пішов будувати мінарети, купив би собі словничок турецько-чеський і навпаки. Такі вже ми — ким-небудь станемо, лиш вижити.

Коли ми з верхом наладували вагончика і вийшли у двір, то зустріли бригадира на прізвисько Атом. Побачивши мене, він розчепірив руки і закричав:

— Вітай мене, я другий раз народився! Десять днів сидів у цюпі, допіру мене випустили.

Я поздоровив його і спитав:

— Як там проби?

А він почав оповідати з витріщеними очима:

— Люкс, професор Фанін спочатку мені не вірив, але зробив я йому катодову штучку і він її визнав. Але я весь час боюся, аби мені за дупою не загорівся цілий космос! Замість розщеплювати атом, ліпше використовувати нормальну електрику, бо маємо її до холери, висока напруга. А професор мав сумніви до мого електронового пістолету, тоді я підійшов до вікна і спитав, чий то пес, а професор: то мій Гарик. Ну. Тоді я вицілив у нього елєктроновий пістолет і песик ґеґнув. Професор відразу зробив йому секцію мозку, а мозок — на дрібний мачок! Так виглядає справа, що тільки електрика переможе. Стандарт ойл Компані, вугіль, двигуни з іскровим запалом! Тільки електрика! Срав я на атом! Хочу це запатентувати в Балтиморі. Але мушу вже летіти до своїх, бо ще про мене не знають.

— То бувай, — сказав я.

А він:

— Нині утопія, завтра — дійсність!