Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

А сьогодні я йшов додому зі школи… Зазвичай я любив вилазити на парапет кам’яного мосту і по ньому, немов линвохід пан Тршиска, перебігав на той бік ріки, у Залаб’я, а там зістрибував і крокував далі. Однак сьогодні я повертався кружним шляхом, через залізничний міст, і на його початку зауважив металеву загорожу, що бігла вгору до самої конструкції мосту. Вилізши на неї, я побачив перед собою металевий настил, всіяний численними заклепками; якби в цей момент проїхав потяг, я зміг би торкнутися рукою його димаря, піді мною перехрещувалися залізні балки, і весь міст на трьох опорах блискав рейками, що десь удалині завертали до броварні, котра ясніла кавовими стінами в глибині саду.

Я рушив уперед, злегка розкриливши руки, а посередині мосту зупинився і став дивитися вниз. За мостовими опорами ріка, вкрита брижами, утворювала вири. Я сів і почав бовтати ногами, уявляючи, буцім по щиколотку занурив їх у воду; я дивився вниз за течією ріки, туди, де за лугами здіймалися понад вербами височенні тополі, і ще далі, на Комаренський острів, потім я перевів погляд з полотна залізниці на поля: там стояв віз, коні, звісивши шиї, ласували оберемком рожевої конюшини, і я бачив, що чоловік у білій сорочці і якась жінка косять конюшину, а друга жінка, у хустці, збирає скошену траву в копички. Я заплющив очі, сонце приємно пригрівало, довкіл не було ні душі, тільки на ріці спиною до мене сидів у човні рибалка…

Потім раптово міст загуркотів і весь затрясся, аж я міцно вхопився залізних балок; наближався потяг, і міст під ним прогинався, загрожуючи переламатися, паротяг випустив пару, закутавши мене всього вологими клубами і згаром їдкого диму, але ось потяг досяг краю мосту, що злегка вигнувся, ось уже став хутко віддалятися від мене й останній вагон, забираючи із собою стукіт коліс, а у хвості потяга гойдався ліхтар і підстрибував біло-червоний круглий щит — знак того, що це і є хвіст потяга. Але коли міст здригався так, що ледве не скинув мене вниз, і коли паротяг огорнув мене парою й димом, у клубах якого загасло сонце, я не злякався, тому що, навіть якби я звалився у воду, зі мною б нічого не трапилося, адже на мені була сорочка від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Потім я підвівся й побіг верхнім настилом залізничного мосту; на тому боці ріки скидали на віз рожеву конюшину, і я, подивившись униз, побачив, що чоловік у білій сорочці — не хто інший, як пан настоятель. Тепер він стояв на возі по коліно в конюшині і приймав усе нові й нові оберемки, а поруч, потопаючи в конюшині по самий пояс, стояла красива панянка Шафаржикова, а її сестра в чоботях сильними змахами вил подавала конюшину нагору; потім вона взяла віжки, рушила возом до наступної копиці і знову почала збирати вилами рожеві квіти і закидати їх на віз, де пан настоятель підхоплював конюшину і розрівнював, але він ще встигав сипати пригорщі квіток на голову красивій панянці, вона сміялася, її волосся було повне конюшини, і раптом, підкравшись до настоятеля, вона сама кинула йому на голову велику жменю рожевих квітів. Пан настоятель занурився в ту конюшину вже по пояс, віз був такий набитий, що жінка внизу не могла вже й бачити їх обох, їй доводилося ставати на пальці, щоб закидати вилами конюшину нагору, де щоразу з’являлися тільки руки настоятеля, що ловили ту конюшину на вила. І от старша сестра, взявши віжки, підігнала скрипучого воза до останньої копиці, і я з мосту побачив, що пан настоятель раптом у цій конюшині упав на панянку, так він і лежав на ній, засипаний рожевими квітами, і враз, нахиливши голову, всю в конюшині, поцілував дівчину довгим поцілунком, вона ж зімкнула руки в нього на потилиці; віз скрипів, коні ледве тягли його, так що шкіра на їхніх могутніх стегнах збиралася складками, а пан настоятель усе лежав на панянці і цілував її, ноги в неї були розкинуті, широко розкриті очі дивилися в небо. Старша сестра зупинила коней, набрала повні вила свіжої конюшини, але нагорі її ніхто не підхопив, тому що пан настоятель лежав у конюшині на дівчині, волосся й обличчя в обох було засипане рожевими квітами, і вони цілувалися так довго, що, здавалося, знепритомніли. І при цьому я знав, що з паном настоятелем нічого не трапиться, тому що свою білу сорочку він купив у магазині Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Знову я в ливарному. І вже зоддаля бачу рознощицю Ярмілку, котра волоче коновки з зупою. Спішу їй навперейми, а так на неї задивляюся, що сліпить очі. Вона вже на шостому місяці, а коли роззявляє вуста, я вкотре пересвідчуюся, що їй не стає половини зубів. Але вона така простацька, що для мене кращої й нема.