Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

Ото ж бо й пан настоятель під час тої аварії, коли він схопився за коліно баронеси, напевно, був у сорочці від Мілана Гендріха (вулиця Палацького), якому він і в’їхав на авті у вітрину, і з ним нічого не трапилося. І от двічі на тиждень, коли в нас бували уроки катехизму, я вбирав сорочку від Мілана Гендріха, та й інші хлопчаки теж, тому що все наше містечко не купувало сорочок у жоднім іншім місці, а йно на вулиці Палацького. Пан настоятель проходжувався між партами і, ступаючи тихо, з поглядом, зверненим у минуле, неголосно розповідав: «І, сівши у човен, Ісус попрямував до Капернауму…», а Завазал вирізував ножиком на ослоні велике серце, інші ж учні слухали тихого голосу, який мовби теж переправлявся з Ісусом у Капернаум, і раптом Завазал грюкнувся головою об парту, з носа в нього потекла кров, і він закричав; усі злякалися, але настоятель ступав собі нечутно далі, і Завазал утирав кров, у той час як Ісус говорив своїм учням: «Чого боїтеся, маловіри?» І тихий голос настоятеля лунав класом, я грав дробинками з металевої кулі, за допомогою якої піднімалася й опускалася велика гасова лампа, настоятель дивився у вікно — і раптом хап мене за руку і, набравши повну жменю дробинок, простував далі, ніхто нічого не помітив, а пан настоятель усе плив і плив Генісаретським озером у Капернаум. Коли ж настала глибока тиша і голос настоятеля полинув над водами, у мене раптом страшенно заболіла наголо обстрижена голова, немов град посипався на неї зверху, я закричав, схопившись за голову, мовби обдзьобану пригорщею дробинок, котрі хтось висипав мені на маківку… усі злякано оберталися на мій лемент, а пан настоятель крокував собі далі, рука в нього була порожня, по підлозі ж розкотилися дробинки, а голос настоятеля переправлявся з учнями Христа через Генісаретське озеро в Капернаум.

Отак на уроках катехизму, на кожнім принаймні чотири рази, лунав крик когось із нас, кого пан настоятель нагороджував важким ляпасом, що валив пустуна на лаву, але настоятель проходжувався між партами далі, і ні з ким з учнів не траплялося нічого злого, тому що всі ми носили сорочки від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Пан настоятель узагалі часто перебував у мрійливому настрої. Наприклад, улітку він переселявся з будиночка біля церкви до кімнати на верхньому поверсі наріжної вежі. Туди йому доводилося підніматися сходами, і за дверима, що вели в його житло, містилося велике приміщення з почорнілими балками і трьома маленькими віконцями, які пропускали вдень стільки світла, що в півмороку навіть ставало боляче очам. Тут у пана настоятеля було літнє помешкання з ліжком, столом, стільцями й лавами під вікном. І раз у рік він запрошував сюди своїх учнів, щоб вони виґлянцували йому сходи і вимили підлогу. І щоразу він залишав нас самих, знаючи, що всі ми пам’ятаємо зі школи: якщо будемо робити щось неналежне, то зверху на нас упаде страшний ляпас, такий удар, що жбурне кожного з нас на підлогу чи скине зі сходів, а проте нічого злого ні з ким не траплялося, тому що кожен учень був одягнений у сорочку з крамниці Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

І от ми тягали цебра з водою, терли, колінькуючи, підлогу — і дивилися у вікна, тому що відтіля відкривався дивовижний краєвид на ріку, на шпиль парафіяльної церкви і на червону черепицю храму Святого Іллі. Високі старі дерева сягали своїми кронами до самих вікон настоятеля. Ми бачили їхні верхівки, що коливаються від вітру з ріки. Але найкращий краєвид відкривався з середнього вікна — поверх дерев на ріку, що текла внизу. Там, уздовж пристані, вилися стежини, а просто під вежею величався пишний сад настоятеля, оточений парканом, і там у кущах стояли лавки.

І я, як і решта хлопців, знав, що пан настоятель сидить у готелі «На Князівській», потягуючи вермут, але його невидима караюча десниця незмінно підноситься над нами, так що ми пуцували сходи й підлогу і перекидалися між собою словами пошепки. Коли ж ми були зовсім упевнені, що пан настоятель сидить «На Князівській», потягуючи вермут, і дивилися через вікно вниз, на сад з лавками в кущах уздовж паркана, він раптово являвся перед нами, товстий і могутній, і велів перенести йому крісло до вікна, потім сідав і дивився через вікно на ріку, верхівки дерев погойдувалися в променях сонця, а пан настоятель говорив:

— Добре, хлопці, вистачить. Цебра залишите біля будинку.

Сказавши це, він відразу про нас забував і дивився на ріку, що струменіла внизу, на дерева на іншому березі — і виглядав красивим. Ми збігали сходами з четвертого поверху, але у дворі все ще відчували мурашки на спинах, бо нам здавалося, наче от-от хто-небудь з нас закричить, чи схопиться за голову, чи в кого-небудь потече з носа кров від сильного удару десниці, що впаде раптово згори і повалить нас додолу.