Богуміл Грабал - Вар'яти - Вибрана проза

І татко оживав, штовхаючи перед собою крісло матінки, і перевіряв, як вона вивчила роль. Мені ж здавалося, що ще трохи — і батько направду запрагне, аби матінка всю решту життя провела в кріслі, як у тій п’єсі «Тінь». І мені знову і знову доводилося визнавати, що матінка справжня акторка, тому що в третій дії, коли їй зусиллям волі вдавалося піднятися з крісла, я бачив, що навіть батько гаряче бажав їй сили встати і крок за кроком добратися до таксі, щоб потім, переборюючи сходинку за сходинкою, видертися нагору і застати там чоловіка з іншою жінкою…

У матінки, коли вона уявляла цю сцену в нас удома, підкошувалися ноги, вона валилася на підлогу і повільно виповзала з кухні в коридор, а потім — сходинка за сходинкою — вибиралась у двір броварні і там стояла, спершись на стіну, так що броварники думали, що її кольки вхопили, а матінка, зовсім зламана, поверталася до свого крісла-возика, що його підсовував татко, і коли вмощувалася в нього, закутавши ноги картатим пледом, батько знову тішився і возив її помешканням, матінка ж говорила, що такою вона і залишиться до кінця життя. І татко щонайменше тиждень ходив щасливий тим, що бачив матінку такою, якою хотів би її бачити завжди.

Усі ці п’єси, зіграні за багато років, я добре знав, але жодного разу не побував на спектаклі в театрі. Я відчував, що якби стояв там, притулившись до стовпчика під балконом, то червонів би — не так від сорому, як від хвилювання, що раптово щось трапиться, що матінка забуде потрібну роль і почне грати іншу. Уже сама думка про те, що підніметься завіса і з’явиться моя мама, навіювала мені жах: раптом я побачу її іншою, аніж бажав би. Мені бігме дужче подобалися товстезні матусі, які вічно сиділи в хаті, усі в турботах про сімейство, — приблизно так само, як і батько прагнув бачити матінку хутше в інвалідному кріслі, аніж як вона щодня пританцьовує.

Крім того, городяни при зустрічі мали звичай поплескувати мене по спині, оце, мовляв, синочок тієї пані, котра так чудово грає в театрі, і поводилися зі мною так, начебто я теж грав у театрі. Тому, чи то гуляючи головною вулицею, чи прямуючи до школи, чи повертаючись додому, я завжди бентежився через те, що ніде в нашому містечку мені не вдавалося залишитися на самоті: люди першими віталися зі мною, дружньо махали рукою, хоч я зовсім їх не знав, хіба що з вигляду. Тому-то я ледь не нишком прокрадався у місто і завмирав у галереї під колонами, і крамниця зі шкірами та старими кістками в мене за спиною була моєю янгольською почесною вартою, а пан Реґер — янголом-охоронцем. Купа кісток на запліччі його крамниці і сморід звіриних шкір слугували мені запорукою того, що люди обминуть це місце стороною…

Узагалі ж члени театрального гуртка грали спектаклі про самих себе, хоча п’єси були, зрозуміло, зовсім не про них і дія їхня розгорталася в інший час і в іншому місці. Тієї зими почали працювати над «Шестикласницею». У броварню на читання приходили дружини тих, хто бував у нас на м’ясних бенкетах і їв куріпок та скибки хліба зі смальцем, і я сидів на кухні, не в змозі рушити з місця від того, що бачив і чув. Матінка грала головну роль, що пасувала їй якнайкраще, але коли я зрозумів, що її подруг збираються грати ці товсті тітки, то подумав спершу, що вони будуть грати набуцім, так би мовити, дерти лаха заради жарту; однак уже після другої проби я допетрав, що тітоньки грають насправді, ба навіть вони певні, начебто ніхто, крім них, оцих самих товстуль, не зуміє зобразити шестикласниць. І вони всі дуже старалися і стрибали по кімнаті, а після читань матінка йшла до театру в образі Тані, по вуха закоханої у вчителя Сихраву, а татко, перевіряючи вдома, як вона вивчила текст, закривав одне око стрічкою і був до того закоханий у матінку, що, подаючи їй відповідні репліки, млосно зітхав, у нього навіть тремтів голос, і, посилаючись на те, що так матінка ще краще запам’ятає роль, грав із нею фінал другої дії, коли Таня, вибігаючи з класу, губила носовичок. І тоді батько ставав на коліна, піднімав той носовичок, цілував його, простягав руки до дверей тієї кімнати, де сховалася матінка, і шепотів: «Таня!»

А потім репетиції продовжувалися в театрі, і матінка поставила просто у броварні швейну машинку — для кравчині, що шила гімназійні форми, щоб гімназистка Совова, гімназистка Мрачкова, гімназистка Валашкова на прізвисько Штурпакова і моя матінка могли перевдягтися в сині, вище колін, спідниці зі складочками і сині матроски та начепити на голови кожна по великому білому банту. І в той вечір, коли костюми були готові, до нас з’явилися дружина пана аптекаря, і дружина пана судового радника, і дружина пана вчителя і, сяючи, надягли їх; вони перебиралися в спальні, весело підхихикуючи, тому що вже ввійшли у свої ролі. Штурпакова кричала: