Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

– Давайтє іщо разок…

Він майже просить.

Послушно кивнувши, заклякаю у виставленій ним позиції, як, на сто років, персонаж із царства Сплячої Красуні, – доки він переходить потойбіч сітки, добре скроєний хлоп, пружний у ході, як пума, – і, зупинившись, мов умить оцінивши мізансцену (отже, не так незграбно й виглядає мій нарочито зачаєний мисливський пригин?), схвально зблиснувши зубами, махає мені звідтіля: давай!..

Несподівано м’яч вистрілює в небо стрункою свічкою – одночасно з побідним папуаським кличем інструктора, який перебільшено замашним жестом сплеча (невже це я його на такий спонукала?) відбиває його – «Харашо!» – неприховано-радісно – назад на мене, але до того я вже не готова: я остовпіло стою на місці, осмислюючи щойно побачене, впоєно перетравлюючи в правиці післясмак точного удару, залишкове бриніння туго напнутих ракеткових струн, що співуче відлунює в м’язах, ось, значить, як досягається ця єдність ракетки і руки!.. Ось воно як, знавісніло прокручується в мозку та сама фраза. Оце, значиться, так. Ось так воно й робиться.

І – відразу ж услід за тим, сліпуче, як спалах, – я розумію, що Олега я поб’ю. Що цієї ж таки осени не він мене – а я його заганяю. Дарма що за ним досвід і вправність – я меткіша за нього, я рухливіша, і на мені нема зайвої ваги – а він уже другий рік як рунув гладшати, так само обвально, як і лисіти, і тому-то й програвати почав своїм постійним партнерам, намітивши на їх місце – мене… І, нарешті, я також уперта, незгірше за нього: особливо коли треба оборонятися.

– Вот видите, у вас все получится, – озивається, мов підслухавши, інструктор у мене над головою – лагідно, сливе заспокійливо, як до дитини. – Только не надо так напрягаться, на вас же никто не нападает…

Зненацька зір мені встеляється сльозами, колихкою світляною пеленою, яку мушу негайно скліпнути, мушу відвернути голову й притамувати подих, щоб не розревітися отут як стій, поки важка сльозина самовільно, як равлик, сповзає по щоці, – і поки чоловіча рука обіймає мене за плечі й слух заліплює теплою, м’якою, бурмотливою ватою:

– Ну что ты, глупенькая… Ну что ты, ну зачем… Ну не надо…

От вони й ринули, сльози, розмиваючи світ і обличчя, – я із судомним схлипом втуляюсь йому в плече, ніби збираюся виплакатися за все життя за одним разом, ніби так і слід – стояти серед білого дня на корті в обіймах чужого мужчини й плакати, як не вийшло тридцять років тому, – він ніжно гладить мені волосся, а тоді притискає до себе міцно, ривком, так що відразу стає ясно, як давно йому цього хотілося, і я у відповідь вдячно припадаю до нього цілим тілом, відчуваючи крізь тонку тканину спортивного костюма його бажання, так, наче немає в мене зараз на світі ріднішого чоловіка, і цілком можливо, що так воно й є, – ми цілуємось захланно, як школярі, зі слабким солоним присмаком моїх сліз, які він відтак знімає, обережно проводячи мені по щоці пальцем і всміхаючись, злегка тремтячими губами, а тоді знову болісно втискає мене в себе на всю довжину тіла, глухо застогнавши, і з мене відлунює тим самим підземним стогоном – тим, від якого з безгучним здриганням відкриваються надра й печери, тим, за яким починається – повна й остаточна свобода…

Цікаво, чи бачать нас дівулі з сусіднього корту?..

– Ну?.. – його руки сковзають мені по спині – злегка відсторонившись, він вдивляється в мене питально, вже по-чоловічому вимогливо, але заразом і розчулено-ніжно: як у своє творіння. – Ну што?..

А й справді, що тепер?

Присоромлено підшморгую носом – не в змозі, однак, відвести погляду, й далі безсоромного: ми торкаємо одне одного очима, так фізично, дотикально відчутно, як коли б були зовсім без одежі… Ні, ще ближче: як двійко змовників, котрі щойно уклали проти світу таємний пакт. Той пакт уже вступив у силу, вже діє, – і, щасливо, мовби справді-таки після кохання, зітхнувши на повні груди (почасти, щоб погамувати серцебиття!), я чесно кажу:

– Я б хотіла спробувати ще раз. Здається, тепер у мене нарешті вийде.

ВІН: …Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, – а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Густав не перший, запитують звичайно з чемности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам’ятали зі своїх ящиків і газет, – це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, – і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона – go West, my son, go West, my country, [77] «На Захід, мій сину, на Захід, мій краю». всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» – коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» – це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося – коли почався енергетичний відплив і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам’ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно – бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, що якомусь мудакові не запалюється цигарка, – і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, – ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), – ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), you see, Густаве, розумієш?.. Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов’яга, тільки ні фіґа він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! – нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, – от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», – чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підзора, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, – це просто силу-силенну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського – крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя – старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубо сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, – це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! – нічо’-нічо’, суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, – і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомо-блаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінґовій дошці, – від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як їхав уночі, – ціла Житомирська траса була освітлена, як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає – так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було і нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він – звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, знов-таки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).