Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

І мій інструктор, бідака, теж нічого не підозрює. Мою неприродну штивність він наївно витлумачує собі тим, що я перепрацьовуюсь за своїм комп’ютером – «ну да, у вас же работа сідячая» (це вимовляється з ноткою мимовільної пошани), – і щиросердо дораджує мені, добряк, якісь там масажі, поки я, мовляв, не допрацювалася до зміщення дисків, а я йому обіцяю, що обов’язково цим займуся, от хай-но тільки скінчу замовлену статтю для «Atlantіc Monthly», – і на тім ми й розходимося: до наступного разу, а наступного разу повторюється те саме. Не розтлумачиш же йому, що розслабити мене можна, хіба що як слід влупивши по голові: чверть літра коньяку, наприклад, – і я потраплю станцювати, хоч би й на подіумі, незгірше од якої зірки бразілійського карнавалу, бувало вже таке, – тіло тоді робиться пластиліновим, улягаючи єдино ритмові музики, просто розчиняється в ньому до стану вільного ширяння, але то все рухи природжені, як і в сексі, а от навчитися з бодуна нових, хай навіть і нескладних, по-моєму, ніхто ще не потрапив, нема таких методик… Якби йому вдалося, він міг би захистити на мені дисертацію. Запатентувати це діло. А що, чим погана ідея – хоч якийсь зиск!

Натомість він, по-хлоп’ячому весело блиснувши очима, передає мені ракетку назад: роби-як-я. Лови, цебто, кайф. Чорта пухлого, братіку: мене можна тільки, вислідом тупих і виснажливих повторів, надресирувати як ведмедя, але от жодного кайфу я, як і ведмідь, від того не отримаю: в моїх зазубрячених рухах ніколи не буде свободи.

– Я намуляла руку…

Ну просто тобі Мавка з другої дії «Лісової пісні»: «Я руку врізала…» Зараз він мені відповість, як Лукашева мати (і – слушно!): «Було при чому!» Але при основі великого пальця, там, де червоніє натертий руків’ям ракетки басаман, справді вже проступає пухирець: буде чим відзвітуватися Олегові за свою старанність, хай бачить! Якщо після цього в нього не з’являться докори сумління…

– Потому шо нєправільно дєржитє, – з легким серцем кидає інструктор: моя «вава» явно не робить на нього аніякісінького враження, типово чоловіча нечуственність (зате зі своїми власними «вавами» як же вони всі в одну душу носяться, Господи!). Натомість щось інше перепиняє його увагу – на мить він затримує мою долоню, вдивляючись у неї, ніби збирається ворожити, і, лиш перехопивши мій питальний погляд, пускає (ледь зашарівшись!):

– Очєнь нєжниє рукі, – пояснює, наче виправдовуючись. Я сміюся перебільшено голосно – головним чином від полегкости опинитися врешті на своїй території:

– Це діагноз чи комплімент?

Інструктор бентежиться, як пацан: словесна гра – то вже мій Вімблдон, моя подача з крутим підрізом, яку він годен хіба що провести очима, – таких м’ячів ловити явно не звик, і не варто вганяти хлопа в краску ні за що ні про що… Колись я полюбила Олега саме за те, як, мало не від першого знайомства, сміливо був ринувсь навперейми всім моїм подачам, показавши себе справді партнером, здатним витримувати темп, – заснидівши розумом на своїх однотипних ділових оборудках, він явно тішився, розминаючи затерплі в безрухові ділянки мозку, з наростаючою втіхою брав більшість моїх «м’ячів», а ті, котрі пропускав, відступаючись, викликали в нього безкорисливо-щирий захват, майже порив аплодувати, як у мене – споглядання з лавочки за грою інструктора: екстатичний, ледь не побожний подив перед виявом чистого артистизму, і під одну з таких хвилин Олега й прорвало на освідчення, досі пам’ятаю його заворожений погляд за-мить-до-того, – щойно перегодом виявилося, що то був чи не найспонтанніший учинок у його житті, загалом вельми жорстко спланованому й контрольованому, але тоді ми були ще по-справжньому щасливі… Чого Олегові не уйняти – це спортивної витривалости: зрештою, і в теніс він грає з дитинства. Непогана школа, авжеж. І в даному випадку він теж доможеться свого: добряче попомучившись, цей скупо плачений хлопака колись таки надресирує «пані Марту» (хоч його й вочевидь ламає так до мене звертатись, до цієї форми він не звик, і вона його сковує, як сковувала б іноземна, але й на «просто Марту» перейти не важиться, тож здебільшого ми обоє за німою згодою чемно балансуємо на безособовому «Ви»…) – надресирує її до тієї кондиції, коли «пані Марта» зможе, дарма що без особливої радости, супроводжувати рідного мужа на корти в ролі дарма що нікудишнього, а все ж таки спаринґ-партнера, такого собі зброєносця. Кажуть, це позитивно впливає на взаємини подружжя. Зміцнює, цебто, родину – коли чоловік дістає нагоду по повній програмі продемонструвати тобі, яка ти, власне кажучи, нікчема. Яка (наприклад) недолуга каракатиця – а він все’дно тебе любить: хоч поганеньке, зате своє. Вже навіч бачу, як, за яких півроку, десь так у вересні-жовтні, я безладно метушуся цим самим кортом, не встигаючи на Олегові нещадні, хижі подачі, – він уміє бути мстивим, тобто щиро діставати насолоду од чийогось приниження… Я раз у раз вибігатиму цуциком за ворота й пірнатиму в кущі, шукаючи за м’ячем, а Олег чекатиме тимчасом потойбіч сітки в олімпійській позі, поляпуючи себе ракеткою по стегну й поблажливо посміюючись. Потім ми поїдемо до ресторану, де він змітатиме з тарілок з апетитом зголоднілого підлітка, а перед десертом завважить, – утираючи рота серветкою, мов переводячи дух, – що я забагато курю, і я й правда куритиму як комин. Говоритимемо ми мало, та й про що б зрештою?