Оксана Забужко - Тут могла б бути ваша реклама [збірник]

Бог свідок, я завжди згодна йому підіграти – як кожна жінка, влаштувати по ходу всякого спільного діла невеличкий, непомітний міньєт його настовбурченому самолюбству, вмисне підкресливши, навіть інколи педальнувши до відвертого ґротеску свою невмілість в усьому тому, де він дійсно мене переважає, – зобразити з себе, приміром, геть непрактичну розтелепу, якій усе валиться з рук, яка нездатна навіть на стіл до ладу накрити й перед приходом гостей раденько обертається мужеві-всевмійкові на дрібного попихача, на принеси те, подай се, чудова композиція, Олежку, а куди скажеш поставити квіти? – я охоче відступаю йому справи, що називається, організаційні, нібито сама я страх яка незорганізована особа і, якби не він, то ну буквально на жоден літак би не встигла (чотири вирішальних для моєї кар’єри роки прожила сама – і прекрасно якось усе і всюди встигала!), – але хай буде, не маю нічого проти, чи ж мені шкода, зрештою, це звичайна система вироблених компромісів, як навзаєм допасованих зазубнів і западин, неминуча й неуникненна, якщо хочеш мати чоловіка не тільки для ліжка, бо перемог у ліжку йому ніколи не буває досить, о’кей, дуже добре, я все це розумію і все приймаю, але, до ясної холери! – я ж розказала йому про свій двоколісний велосипедик, і про свої шкільні страждання в спортзалі теж, я пояснила, як мені паскудно, погано мені, чуєш, невже це так важко втямити! – всюди, де мені гукають, як держати руки, а як ноги, і що і в якому порядку з ними чинити, можете вважати мене жертвою гуртового зґвалтування, якщо вам так зрозуміліше, чи ще якогось травматизму, виберіть собі до вподоби самі, тільки, ради Бога, лишіть мене в спокої, от і все, чого я прошу! Я все це виказала, ба ні, викричала (крик – зброя слабких!) на одному подиху, натхненно й темпераментно, – і вся моя бурхлива навала, вся літня гроза розбилась як стій об Олегову спокійну, стримано-переможну, як на портретах товариша Сталіна, посмішку: «Так от тобі й нагода позбутися цієї проблеми!» – і так переконливо воно в нього прозвучало, достоту як у мудрого батька народів, котрий із певністю знає, які ліки вживати, навіть якщо нерозумним дітям вони, гіркі, не до смаку (ГУЛАГ, наприклад…), аж я, спантеличена, подумала на хвильку (і через цю хвильку тепер і стовбичу тут, як голяка серед площі!): ч-чорть його зна, а мо’, й справді?.. Олега видимо бавила ця ситуація – бавило відчуття не підробленої (підіграної), а таки вже правдивої наді мною влади: що вона правдива, це він із місця відчув, а в своєму бізнесі засвоїв на підшкірному рівні – не випускати з рук раз завойоване. Не розтискати, так би мовити, пальців. Між іншим, колись ця хватка мене в ньому щиро захоплювала – доки об’єктом її були інші люди, а я споглядала збоку.

Сама винувата: можна скільки завгодно прикидатися слабкою, але в жодному разі не можна розкриватися перед мужчиною із своїх реальних слабкостей – рано чи пізно він обов’язково перетворить їх собі на підніжну сходинку дорогою на власний п’єдестал. Втіхи з того небагато – якщо тільки ти не мазохістка. А я, на жаль, не мазохістка.

Єдине, що мені направду подобається в цих уроках, – то самі корти рано-вранці, з їхнім духом вологи й свіжої фарби, з довколишньою парковою тишею, порушуваною тільки пташиним щебетом (чомусь особливо лунким у цих старих алеях: ніби в наллятий водою дитячий свищик), та ще часом неподалік – гулкими постуками по м’ячу: хтось устиг прибути раніше за тебе і вже вправляється, схоже, виходить їм ліпше, ніж мені… Я б з охотою просто так посиділа на лавочці, спостерігаючи за грою мого інструктора, геть нічого не фіксуючи й не запам’ятовуючи, бездумно, розпружено, як ото на березі моря – за перебігом хвиль, доки не почнеш упадати в дрімоту (особливо приємно дивитися, як він краєм ракетки зграбно підкочує собі м’яча із землі вгору по нозі: схоже на балет), – навіть дивно, їй-Богу, скільки є на світі гарних речей і яких неймовірних ми докладаємо зусиль, аби якнайшвидше їх усі запаскудити… Коли я пробую піднести м’яча із землі, не нахиляючись, то тільки обдряпую ракетку. В ці короткі хвилини перепочинку від тортур – коли треба бігти підбирати м’яча – я відчуваю з відстані застиглий погляд інструктора, що обміряє мої ноги й сідниці, і це ненадовго повертає мені захитану перед тим рівновагу, як при всякому занепаданні духом, суто механічний прийом: робиш круту підмальовочку, два-три, рукою майстра, мазки аванґарду в прикиді, з викликом виходиш на вулицю – і, заки доцокаєш до метро з гордо задертим писком (перехопивши на шляху з півдесятка зустрічних чоловічих поглядів!), вирішуєш, що справи твої загалом не такі вже й кепські, як було здавалося вдома або в машині поруч із рідним мужем, – а на десятій хвилині реставрується навіть свідомість власних професійних чеснот: пригадуєш, йолки-палки, що ти ж врешті-решт сама на себе заробляєш, і то несогірше, і цінують тебе, нівроку, не за ноги й сідниці! – і після цього вже повний порядок, кобіта знову в формі, – тобто, в даному випадку, ракетка в правій руці, м’яч у пальцях лівої, ліва ступня паралельна ракетці, «упор на правую ногу». Про мене, «на правую» – так «на правую» (щó напевно таким чином здобуду, то непропорційну крепатуру – в одному стегні, хіба ж не кумедно?..).