Эмма Донохью - Кімната

— У тебе чудово виходить, а те, що ти плачеш, допоможе ще більше.

— Чому?

— Бо ти й справді видаєшся зовсім хворим. Зробімо щось із твоїм волоссям... Треба було подбати про це заздалегідь.

Вона наливає трохи мийного засобу в долоню і втирає мені у волосся.

— Тепер воно видається жирним від поту. От тільки пахне занадто приємно, а треба, щоб від тебе тхнуло. — Ма біжить глянути на Годинника, а повернувшись, уся трясеться. — Яка ж я дурепа! Від тебе має сильно смердіти, ти ж... Тримайся.

Вона схиляється над Ліжком, якось дивно кашляє і затуляє руками рота. Цей дивний звук повторюється знову і знову. Потім з її рота спадає щось схоже на плювок, але значно густіше. Це рибні палички, що їх ми їли на вечерю.

Ма розтирає цю масу по подушці й моєму волоссю...

— Не треба! — верещу я, намагаючись ухилитися.

— Вибач, одначе я мушу.

Очі Ма якось дивно сяють. Вона маже своїм блювотинням мою футболку, навіть мої губи. Усе пахне дуже бридко, гостро й отруйно.

— А тепер поклади лице на гарячий пакет.

— Але...

— Роби, що я кажу, Джеку. Хутко.

— Я вже передумав.

— Ми з тобою не граємо, тож передумувати не можна. Клади лице.

Я плачу і лягаю обличчям на гарячий пакет.

— Ти підступна.

— Я маю на це причину, — каже Ма.

Бі-біп, бі-біп.

Ма хапає пакет з водою і проводить ним по моєму обличчю.

— Ш-ш-ш.

Вона закриває мої очі, кладе мене обличчям на смердючу подушку і натягає Перину аж до самої шиї.

Разом зі Старим Ніком усередину проникає прохолодне повітря.

Ма кричить:

— Ну, нарешті!

— Говори тихше, — глухо буркоче Старий Нік.

— Я просто...

— Стули пельку.

Знову лунає бі-біп , а потім бум .

— Ти знаєш порядок, — каже він, — жодного звуку, поки не зачинилися двері.

— Пробач, пробач. Це через Джека, йому зовсім зле. — Голос Ма тремтить.

На мить я і сам вірю в це. Вона прикидається навіть ліпше за мене.

— Ну й смердота ж тут!

— Це тому, що з нього все виходить через обидва отвори.

— Мабуть, якась скороминуща інфекція, — каже Старий Нік.

— Він хворий уже понад тридцять годин. Його морозить, він увесь горить...

— Дай йому пігулку проти головного болю.

— А що, на твою думку, я робила цілий день? Він їх вибльовує. У нього навіть вода не затримується.

Старий Нік зводить дух.

— Пусти мене до нього.

— Ні, — каже Ма.

— Ану, геть з дороги...

— Ні, я ж сказала, ні...

Я лежу, сховавши обличчя в подушку, страшенно смердючу. Мої очі заплющені. Старий Нік тут, просто біля Ліжка. Він дивиться на мене. Я відчуваю, як він кладе руку на мою щоку, і тихенько ойкаю зі страху. Ма казала, що Старий Нік торкнеться мого лоба, а він торкнувся щоки. Його рука зовсім не схожа на руку Ма. Вона холодна і важка...

Старий Нік повертається і йде:

— Куплю йому чогось сильнішого в добовій аптеці.

— Чогось сильнішого? Йому заледве п’ять років. Його організм геть зневоднений. Хлопчик горить бозна від чого! — кричить Ма.

Їй не слід кричати, бо Старий Нік від цього просто казиться.

— Стули пельку хоч на секунду і дай мені подумати.

— Його треба негайно везти в лікарню, і ти це знаєш!

Старий Нік озивається якось дивно, але я не знаю, що це означає.

Голос Ма такий, ніби вона плаче.

— Якщо ти зараз же не повезеш його до лікарні, він може...

— Досить істерик! — перебиває її Старий Нік.

— Будь ласка, благаю тебе!

— Нізащо.

Я мало не додаю «на світі». Ці слова крутяться в моїй голові, однак я їх не промовляю. Я взагалі нічого не промовляю, а лежу, немов у Забутті.

— Скажеш їм, що він нелегальний іноземець без документів, — говорить Ма. — Він не годен і слова мовити. Щойно йому зроблять крапельницю, ти привезеш його назад.

Голос Ма віддаляється: мабуть, вона йде слідом за Старим Ніком.

— Ну, будь ласка. Я все для тебе зроблю.

— Та що з тобою розмовляти, — відповідає Старий Нік, стоячи вже, певно, коло самих Дверей.

— Не йди... Будь ласка, будь ласка...

Щось падає. Але я такий наляканий, що не наважуюся й очей розплющити.

Ма плаче. Я чую звук бі-біп. Бум. Двері зачиняються, і ми залишаємося самі.

Скрізь тихо-тихо. Я п’ять разів перелічую свої зуби — і щоразу в мене виходить двадцять. Тільки однісінький раз вийшло дев’ятнадцять, проте я лічу знову — і виходить двадцять. Я поволі розкліплюю очі, озираюся й піднімаю голову зі смердючої подушки.

Ма сидить на Килимі, притулившись до Дверної Стіни. Вона дивиться в порожнечу.

— Ма, — шепочу я.