Эмма Донохью - Кімната

— З лютувальної. Це такий прилад, що з нього б’є полум’я. Він може спалити ці двері.

— Ми можемо й собі зробити таку лютувальну лампу, — кажу я, підстрибуючи. — Ми можемо, ми можемо взяти драконоголову пляшечку з-під вітамінок і покласти її на розжарену Плитку, а тоді...

— Ми з тобою обидва згоримо... — мовить Ма не дуже приязно.

— Але...

— Джеку, це не гра. Повторімо ще раз наш план...

Я пам’ятаю всі його частини, однак називаю їх у неправильній послідовності.

— Послухай, треба діяти, як Дора, — каже Ма, — коли вона йде спочатку в одне місце, а тоді вдруге, щоб потрапити в третє. У нас це вантажівка, лікарня, поліція. Повтори.

— Вантажівка, лікарня, поліція.

— Отож, треба зробити п’ять кроків: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Вона чекає, коли я повторю.

— Вантажівка...

— Хвороба.

— Хвороба , — кажу я. — Лікарня... ой, ні, вибач, вантажівка. Хвороба, вантажівка... Хвороба, вантажівка, лікарня, порятунок Ма.

— Ти забув поліцію, — каже Ма. — Лічи на пальцях: хвороба, вантажівка, лікарня, поліція, порятунок Ма.

Ми повторюємо знову і знову, а тоді малюємо план налінійованому папері: перша картинка — хвороба, коли я лежу з заплющеними очима і висолопленим язиком; на другій зображено буру вантажівку; на третій — людину в довгому білому халаті, тобто лікаря; на четвертій — поліційну машину з увімкненою блимавкою; на п’ятій — звільнену Ма, що всміхається й махає мені рукою з лютувальною лампою, схожою на вогнедишного дракона. Я дуже втомився, але Ма каже, що мені треба потренуватися вдавати з себе хворого, адже це найважливіше.

— Бо як він не повірить, що ти хворий, то на цьому кінець. Мені дещо спало на думку. Я зроблю так, щоб твій лоб став гарячим, і змушу Старого Ніка помацати його.

— Ні!

— Та все гаразд, я не підпалю тебе...

Вона не зрозуміла.

— Я не хочу, щоб він мене торкався.

— Він торкнеться тільки один раз, обіцяю тобі. Я стоятиму поруч.

Проте я хитаю і хитаю головою.

— Так, це може спрацювати, — мовить вона. — Ти ляжеш коло продухвини.

Вона стає навколішки, засуває руку під Ліжко, а потім зводить брови і каже:

— Гаряче. А може... покласти тобі на лоба пакет з гарячою водою саме перед тим, як він прийде? Ти будеш у ліжку, і, коли ми почуємо, як двері бібіпнуть , я приберу пакет з водою.

— Куди?

— Не важливо.

— Ні, важливо.

Ма дивиться на мене.

— Твоя правда, ми мусимо ретельно продумати всі подробиці, щоб нічого не завадило нашому планові. Я засуну пакет з водою під ліжко, гаразд? Коли Старий Нік мацатиме твого лоба, той буде гарячущий. Спробуймо?

— З пакетом води?

— Ні, просто лягай у ліжко і застигни, наче ми граємо в мерця.

Це в мене завжди виходить напрочуд добре. Мені навіть рот розтуляється. Ма вдає Старого Ніка: її голос дуже-дуже низький. Вона кладе руку над моїми бровами і товсто промовляє:

— Ого, який гарячий!

Я хихочу.

— Джеку!

— Пробач.

Я завмираю ще раз.

Ми знову і знову тренуємося, але дуже швидко мені набридає вдавати хворого, і Ма дозволяє мені встати.

Ми вечеряємо гот-доґами. Ма майже не їсть.

— То ти пам’ятаєш наш план? — питає вона.

Я киваю.

— Повтори.

Проковтнувши шматок сосиски, я кажу:

— Хвороба, вантажівка , лікарня, поліція , порятунок Ма.

— Чудово. Отже, ти готовий?

— До чого?

— До нашої великої втечі. Сьогодні вночі.

Я й не думав, що це станеться сьогодні. Я ще не готовий.

— А чому сьогодні?

— Я не хочу більше чекати. Після того, як він вимкнув нам електрику...

— Але ж учора вночі він нам її знову ввімкнув.

— Ага, попомучивши нас три дні. Наш Вазон помер від холоду. Хтозна, що він зробить завтра. — Ма встає з тарілкою в руках. — Зовні він схожий на людину, але всередині нього немає нічого людського.

Я не можу второпати:

— Він що, робот?

— Гірше.

— Одного разу в «Бобі-будівельнику» показували робота...

Ма мене уриває:

— Ти знаєш, де твоє серце, Джеку?

— Бам-бам , — показую я на свої груди.

— Ні, те місце, де живуть твої почуття — смуток, і страх, і радість, і всі інші?

Здається, воно трохи нижче. Гадаю, в моєму пузику.

— Так от, він такого місця не має.

— Не має пузика?

— Ні, місця, де живуть почуття, — каже Ма.

Я дивлюся на свій пузик.

— А що ж у нього натомість?

Ма здвигає плечима:

— Порожнеча.

Як у кратері? Але ж це діра, де щось сталося. Що ж сталося?