Эмма Донохью - Кімната

Я ніяк не можу збагнути, чому через те, що Старий Нік — робот, ми мусимо здійснити свій план сьогодні.

— Утечімо іншої ночі.

— Добре, — каже Ма, безсило падаючи на стілець.

— Гаразд?

— Ага. — Вона потирає лоба. — Пробач мені, Джеку. Я розумію, що кваплю тебе. Я давно вже все обдумала, але тобі це все новинка.

Я киваю і киваю їй.

— Гадаю, ще кілька днів нічого не змінять. Якщо ми знову з ним не посваримося. — Вона мені всміхається. — Може, за кілька днів?

— А може, коли мені буде шість?

Ма зачудовано дивиться на мене.

— Я готовий обдурити його і вийти в Зовні, коли мені буде шість.

Ма опускає голову собі на руки.

Я смикаю її:

— Нетреба.

Коли вона зводить голову, її обличчя лякає мене.

— Ти ж пообіцяв бути моїм супергероєм.

Щось не пам’ятаю, щоб я таке казав.

— Ти не хочеш звідси втекти?

— Хочу, тільки не по-справжньому.

— Джеку!

Я дивлюся на останній шматок гот-доґа, але їсти мені вже не хочеться.

— Лишімося тут.

Ма хитає головою:

— Тут стає тісно.

— Де?

— У кімнаті.

— У Кімнаті зовсім не тісно. Глянь.

Я забираюся на свій стілець і підстрибую на ньому, розкинувши руки. Вони ні за що не чіпляються.

— Ти й гадки не маєш, як це для тебе шкідливо. — Голос Ма тремтить. — Тобі годиться бачити всякі речі, торкатися їх...

— Я це роблю.

— Більше речей, інших речей. Тобі потрібна більша кімната. Трава. Я думала, ти хочеш побачити своїх бабцю, дідуся і дядечка Павла, піти на гойдалки на дитячому майданчику, попоїсти морозива.

— Ні, дякую.

— Гаразд, забудь про це.

Ма знімає з себе одяг і вдягає спальну футболку. Я вдягаю свою. Ма робить усе мовчки, проте видно, що вона розлючена. Вона зав’язує мішок зі сміттям і ставить його біля Дверей. Сьогодні на ньому немає ніякого списку.

Ми чистимо зуби. Ма спльовує. На її губах лишається паста... Її очі ззираються в Дзеркалі з моїми.

— Я дала б тобі більше часу, якби могла, — каже вона. — Присягаюся, я чекала б стільки, скільки треба, якби була певна, що ми в безпеці. Але це не так.

Я швидко повертаюся до неї, справжньої, і ховаю обличчя в її пузик. Я брудню її футболку пастою, та вона не звертає на це уваги.

Ми лежимо на Ліжку, Ма дозволяє мені посмоктати з лівої циці. Ми не розмовляємо.

У Шафі я ніяк не можу заснути, тож тихенько наспівую: «Джон Джейкоб Джинґлгаймер Шмідт». Я замовкаю в чеканні, а потім знову співаю те саме.

Ма підхоплює:

Зазвичай ми разом з нею співаємо: «На-на-на-на-на-на-на». Це найвеселіша частина; однак цього разу Ма мовчить.

Ма будить мене серед ночі. Вона стоїть, нахилившись наді мною, і я, сідаючи, стукаюсь об Шафу.

— Ходи подивися, — шепоче вона.

Ми стоїмо біля Стола і дивимося вгору; на нас позирає здоровеннецьке кругле срібне обличчя Бога. Воно таке яскраве, що освітлює всю Кімнату, крани, Дзеркало, каструлі, Двері і навіть щоки Ма.

— Знаєш, — шепоче вона, — іноді місяць напівкруглий, іноді серпастий, а іноді як звичайний зрізок нігтя.

— Ні.

Він тільки в Телевізорі.

Ма показує на Дахове Віконце:

— Ти помічаєш його тільки тоді, як він повний і стоїть над самісінькою головою. Та коли ми виберемося назовні, ти зможеш побачити його на небокраї, в усіх формах. І навіть удень.

— Не може бути.

— Я кажу тобі правду. Світ тобі дуже сподобається. Стривай, ось побачиш захід сонця, коли небо все рожево-багряне...

Я позіхаю.

— Вибач, — знову пошепки каже вона, — лягай.

Я дивлюся, чи тут мішок зі сміттям; його немає.

— А Старий Нік приходив?

— Ага. Я сказала йому, що ти захворів. Що в тебе судоми й розлад шлунка.

Ма от-от засміється.

— А чому ти?..

— Щоб він легше повірив у наш обман. Ми зробимо це завтра вночі.

Я висмикую свою руку з її рук.

— Не треба було йому казати.

— Джеку...

— Це погана ідея.

— Це добрий план.

— Це дурнотупий план.

— Іншого в нас немає, — дуже голосно каже Ма.

— Але я ж сказав «ні».

— Атож, та перед тим ти сказав «можливо», а ще раніше — «так».

— Ти брехунка.

— Я твоя мама! — майже кричить Ма. — Це означає, що інколи мені доводиться вибирати за нас двох.

Ми лягаємо в Ліжко. Я скручуюся калачиком, повернувшись до Ма спиною.

Я б так хотів отримати як недільний подарунок спеціальні боксерські рукавички, щоб добряче її відлупцювати!

Я прокидаюся переляканий, і страх мене не полишає.