Эмма Донохью - Кімната

Я звиваюся, проте визволитися не можу: я скручений надто туго.

— Я застряг. Я застряг, Ма.

Вона тут-таки мене розгортає. Я глибоко дихаю.

— Все гаразд?

— Так.

Ма всміхається, але якось дивно — так, ніби прикидається. Потім вона знову завиває мене в Килим — цього разу вже не так туго.

— Він сильно тисне.

— Вибач, я не думала, що килим буде такий мулький. Потерпи... — Ма знову розгортає мене. — Гей, зігни-но руки в ліктях, щоб було трохи просторіше.

Цього разу вона завиває мене з зігнутими руками, і я можу підняти їх над головою. Я ворушу пальцями, що стирчать з Килима.

— Чудово. Спробуй тепер виповзти звідти, як з тунелю.

— Ні, не можу, занадто туго.

Не знаю, як графові вдалося вибратися з савана, ще й коли він тонув.

— Витягни мене.

— Потерпи хвилинку.

— Витягни мене звідси!

— Якщо ти панікуватимеш, — каже Ма, — весь наш план провалиться.

Але я знову кричу, аж Килим біля мого рота мокріє:

— Витягни!

Килим розгортається, і я знову дихаю.

Вона кладе мені руку на обличчя, проте я її скидаю.

— Джеку...

— Ні.

— Послухай.

— Безглуздий план «Б»!

— Я знаю, що тобі боязко. Думаєш, я цього не розумію? Але ми мусимо це зробити.

— Ні, не мусимо. Почекаймо, поки мені буде шість.

— Є така річ, як конфіскація.

— Що це? — чудуюся я.

— Це важко пояснити. — Ма зводить дух. — Цей будинок насправді належить не Старому Нікові, а банку. А якщо Старий Нік втратив роботу і не має грошей, щоб заплатити за будинок, то банк може розгніватися і спробує відібрати його.

Цікаво, як банк відбере в Старого Ніка будинок? Може, за допомогою велетенського екскаватора?

— А Старий Нік сидітиме там, як Дороті, коли смерч зняв її хатину в повітря? — питаю я.

— Послухай. — Ма так сильно стискає мої лікті, що мені стає трохи боляче. — Я намагаюся пояснити тобі, що він ніколи нікому не дозволить зайти у свій будинок або на задній двір, бо боїться, що нашу Кімнату виявлять, розумієш?

— І врятують нас!

— Ні, він цього не допустить.

— А як він завадить?

Ма втягає губи. Тепер їх узагалі не видно.

— Річ у тім, що нам треба втекти, перш ніж це станеться. Тож я зараз знову загорну тебе в Килим, і ми тренуватимемося, аж поки ти навчишся швидко з нього вилазити.

— Ні.

— Джеку, будь ласка...

— Я дуже боюся! — кричу я. — Я більше цього не робитиму. Я тебе ненавиджу!

Ма сидить на Підлозі, якось дивно дихаючи.

— Все добре.

Як це все добре, коли я її ненавиджу?

Її руки лежать на пузику.

— Я народила тебе в цій кімнаті проти своєї волі. Але народила і ніколи не нарікала на це.

Я зачудовано дивлюся на неї, а вона — на мене.

— Я народила тебе тут, проте сьогодні ввечері я виряджу тебе звідси.

— Гаразд.

Я вимовляю це дуже тихо, одначе Ма чує. Вона киває.

— І я врятую тебе за допомогою лютувальної лампи. Ми підемо поодинці, але обоє.

Ма й досі киває.

— Тільки заради тебе я все й задумала. Тільки заради тебе.

Я хитаю головою, поки ще можу, бо це все не тільки заради мене.

Ми позираємо одне на одного і не всміхаємося.

— Ну, готовий знову лягти в килим?

Я киваю і лягаю. Ма дуже туго завиває мене.

— Не можу...

— Упевнена, що можеш.

Я відчуваю, як вона поплескує по Килиму рукою.

— Не можу, не можу...

— Полічи до ста заради мене.

Я лічу дуже-дуже швидко.

— Ну, от, твій голос звучить уже спокійніше. Зараз ми все ще раз обміркуємо, — каже Ма. — Хм-м... Якщо тобі важко виповзти з килима, то, може, ти спробуєш... розгорнути його?

— Але ж я лежу всередині.

— Знаю, однак ти можеш висунути руки з килима і знайти його ріжок. Спробуй-но.

Я обмацую край і знаходжу кінець килима.

— Отак, — каже Ма. — Чудово! А тепер тягни. Не туди, в інший бік, аж поки відчуєш, що край розгортається. Уяви собі, що ти чистиш банан.

Я стараюся, але в мене виходить не дуже добре.

— Ти лежиш і притискаєш його до підлоги.

— Вибач. — Я знову починаю плакати.

— Не треба ніяких вибачень: у тебе все чудово виходить. Спробуй перекотитися на інший бік.

— На який бік?

— На той, де почуватимешся вільніше. Може, ляжеш на пузик, а потім знову знайдеш кінець і потягнеш за нього?

— Не можу.

Та я роблю це. Я висуваю назовні один лікоть.

— Дуже добре, — каже Ма. — Килим угорі вже не такий тугий. О, спробуй-но сісти? Як гадаєш, зможеш?

Це дуже боляче і зовсім неможливо.

А проте я сідаю і висуваю обидва лікті. Килим розгортається довкола мого обличчя. Я можу вилізти з нього.