Эмма Донохью - Кімната

— Ану ж ти на нього наступиш і пораниш ніжку?

— Не наступлю, він лежатиме отут, збоку.

Уже шоста тринадцять, наближається вечір. Ма каже, що мусить загорнути мене в Килим; цілком можливо, що Старий Нік прийде сьогодні раніше, бо я хворий.

— Почекаймо ще трохи.

— Ну...

— Прошу тебе.

— Сідай на килим, гаразд? Так я зможу тебе швидко загорнути слушної миті.

Ми знову і знову повторюємо наш план з дев’яти пунктів: мрець, вантажівка, вибратися назовні, стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, поліція, лютувальна лампа.

Почувши бі-біп , я щоразу сіпаюся, але мені це все тільки здається. Я дивлюся на двері — вони виблискують яскраво, наче кинджал.

— Ма?

— Що?

— Втечімо ліпше завтра.

Вона нахиляється і міцно пригортає мене. Це означає «ні».

Я знову починаю трохи її ненавидіти.

— Я б зробила це заради тебе, якби могла.

— А ти хіба не можеш?

Ма хитає головою:

— Пробач мені, але зробити це мусиш ти, і саме сьогодні. Проте я буду в твоїй голові, пам’ятаєш? Я весь час розмовлятиму з тобою.

Ми знову і знову повторюємо план «Б».

— Ану ж він розгорне Килим? — питаю я. — Щоб глянути, чи я справді помер?

Ма цілу хвилину мовчить.

— Ти знаєш, що битися негарно?

— Ага.

— Гаразд. Одначе сьогодні особливий випадок. Не думаю, що він розгорне килим, бо йому кортітиме якнайшвидше тебе позбутися, проте, коли він усе ж таки розгорне, бий його щосили.

Ого-го-го!

— Хвицай його ногами, кусай, штрикай пальцями в очі... — Пальці Ма протинають повітря. — Роби все, щоб від нього втекти.

Я не вірю своїм вухам.

— Мені й убити його можна?

Ма підбігає до Шафки, де після миття сушиться посуд, і дістає звідти Гладенького Ножа.

Я помічаю полиски і згадую розповідь Ма про те, як вона приставила його до горла Старого Ніка.

— Чи зможеш міцно тримати його всередині килима і якщо...? — Вона дивиться на Гладенького Ножа, а тоді кладе його назад до виделок на Підставку. — І про що я думала?

Звідки мені знати, як вона й сама не знає?

— Ти ж заколеш себе, — каже Ма.

— Ні, не заколю.

— Джеку, ти поріжешся весь, соваючись у килимі з ножем. Мабуть, я вже геть утратила розум.

Я хитаю головою:

— Ні, він на місці.

Я стукаю пальцем по її волоссю.

Ма гладить мене по спині.

Я перевіряю Зубчик у шкарпетці і записку в трусах — вона лежить спереду. Щоб згаяти час, ми тихісінько співаємо «Поринь», «Теревені-вені» і «Будиночок на ранчо».

Я шепочу:

— Ну все, пора, — каже Ма, розстеляючи Килим.

Я не хочу, щоб мене загортали в нього, проте лягаю, кладу руки собі на плечі і виставляю лікті. Я чекаю, коли Ма мене завине.

Натомість вона дивиться на мене. Її очі бігають по моїх ступнях-ногах-руках-голові — по всьому моєму тілі, наче вона перевіряє, чи не бракує, бува, чого.

— Що таке? — питаю я.

Ма не відповідає. Вона схиляється до мене, але не цьомає, а просто притуляється своїм обличчям до мого, і я вже не можу сказати, де чиє. У моїх грудях калатає бух-бубух-бубух, та я не хочу відпускати її.

— Гаразд, — каже Ма хрипким голосом. — Ми ж з тобою наливі, правда? Ми з тобою дуже наливі. Побачимося зовні.

Вона розводить мої руки, щоб лікті стирчали врізнобіч, а тоді загортає мене в Килим. Світло гасне.

Я лежу в цілковитій темряві.

— Не надто туго?

Я перевіряю, чи можу підняти руки над головою й опустити їх, і трохи послабляю Килим.

— Гаразд?

— Гаразд, — кажу я.

Після того ми просто чекаємо. Раптом щось проникає в Килим зверху і гладить мене по голові. Це рука Ма, я впізнаю її, навіть не бачачи. Я чую своє дихання: воно дуже гучне. Я думаю про графа в мішку, повному черв’яків. Він усе падає, падає, падає вниз і гепається у воду. Цікаво, а черв’яки вміють плавати?

Мрець, вантажівка, втеча, перший-ліпший — ой, ні: вибратися назовні, тоді стрибок, втеча, перший-ліпший, записка, лютувальна лампа. Я забув, що перед лютувальною лампою має бути поліція. Це все дуже складно, я все переплутаю, і Старий Нік поховає мене живцем, а Ма ждатиме і ждатиме рятунку.

По довгому часі я питаю:

— То він прийде чи ні?

— Не знаю, — каже Ма. — Як він може не прийти? Коли в ньому є хоч трохи людського...

Я думав, що в істоті людське або все, або нічого. Не знав, що в комусь може бути трохи людського. А решта ж тоді що?

Я жду і жду. Уже й своїх рук не відчуваю. Килим упирається просто в мій ніс, і мені хочеться його почухати. Я насилу дотягаюся до нього рукою.