Эмма Донохью - Кімната

Я не чую своїх рук.

Повітря зробилося іншим. І хоч у моєму носі досі запах пилу з Килима, однак, трохи звівши носа вгору, я вдихаю...

О, я в Зовні!

Хіба це можливо?

Ми не рухаємося. Старий Нік стоїть. Чому він зупинився на задньому дворі? Невже він збирається?..

Він знову пішов. Я застигаю, застигаю, застигаю...

О-о-о-ой! Мене опускають на щось тверде. Не думаю, щоб я ойкнув уголос. Я не чув жодного звуку. Здається, я прикусив собі губу: в моєму роті — присмак крові.

Лунає ще один біп, але не такий, яку наших Дверей. Брязкає метал. Мене знову піднімають, а тоді кидають, просто долілиць — ой-ой-ой! Бах! Піді мною все починає хитатися, трястися і ревіти — мабуть, це землетрус...

Ні, певно, вантажівка. Звуки зовсім не схожі на чмихання, бо в мільйон разів сильніші. «Ма!» — кричу я подумки. Мрець , вантажівка — лише два пункти з дев’яти. Я — в кузові бурої вантажівки, як заплановано.

Я вже не в Кімнаті. Чи я лишився самим собою?

Тепер ми рухаємося. Я їду у вантажівці — правда-правда-правда!

Ой, мені ж треба вибратися назовні , я зовсім забув. Я починаю звиватися, як змія, але Килим чомусь затягається дедалі тугіше. Я застряг, застряг... Ма, Ма, Ма... Я не можу визволитися так, як задумано, хоч ми й тренувалися. Нічого не виходить, пробач мені. Старий Нік відвезе мене куди-небудь і закопає в землю, а тоді «черва у черево вповзе і все, мов грушу, там згризе...» Я знову плачу, з носа тече, руки затиснуті під грудьми. Я борюся з Килимом, бо він мені більше не друг. Я б’ю його ногами, як у карате, та він не подається; це саван для мерців, що їх викидають у море...

Звуки стишуються. Ми знову не рухаємося. Вантажівка зупинилася.

О, зупинка, зупинка на перехресті, а отже, я маю стрибок. Це ж п’ятий пункт нашого плану, але я ще не визволився. Якщо я не вилізу з Килима, то не зможу стрибнути. Я не годен перейти до пунктів чотири, п’ять, шість, сім, вісім чи дев’ять. Я застряг на пункті три. Старий Нік поховає мене там, де повно черв’яків...

Ми знову рухаємося — врум-врум.

Я підношу руку до залитого слізьми обличчя, простягаю її до краю Килима, а потім висуваю і другу руку. Мої пальці хапають нове повітря, і щось холодне, і щось металеве, і ще якусь звивисту річ, зроблену не з металу. Я хапаю, і тягну, тягну, тягну, і б’ю по Килиму ногами та коліньми — ой-ой-ой! Та все марно. «Знайди ріжок Килима», — це сама Ма промовляє до мене чи я просто згадую її слова? Я обмацую весь край Килима, але ріжка не знаходжу. Нарешті, ось він! Я починаю тягти його — здається, мені вже не так туго. Я перевертаюся на спину, проте Килим знову тужавіє і ріжок випорскує з моєї руки.

Зупинилася. Вантажівка знову зупинилася, а я досі не визволився. Я ж мав вистрибнути ще на першій зупинці. Я тягну Килим униз, мало не зламавши собі ліктя, і помічаю яскравий спалах. Раптом він зникає, бо вантажівка знову починає рухатися — вруммммм .

Гадаю, я бачив Зовні, а отже, Зовні справжнє і таке яскраве, але я не можу...

Ма поруч немає, часу на плач теж. Я принц Джекерджек. Я мушу стати ним, а то «черва у черево вповзе». Я знову борюкаюся з Килимом, згинаючи коліна і піднімаючи вгору задок. Мені кортить порвати його своїм тілом, і він раптом послаблює стиск, а тоді спадає з мого обличчя...

Я дихаю приємним чорним повітрям, сидячи долі й розмотуючи Килим, наче я банан, що чистить сам себе. Мій хвостик розпустився, і волосся тепер затуляє очі. Я знаходжу свої ноги, одну і другу, тож уже цілком визволився. Я зробив, зробив це! Шкода, що Дора мене не бачить. Вона б заспівала пісеньку «Нам удалося».

Обабіч дороги миготять вогні. На тлі неба ковзають якісь тіні. Гадаю, це дерева. Повз мене пропливають будинки, ліхтарі на високих стовпах і машини. Здається, ніби я перебуваю в мультику. Точніше кажучи, в мішанині мультиків. Я тримаюся за край кузова, він твердий і холодний. Небо безмірне, сіре. Лише ген-ген воно рожево-помаранчеве. Коли я дивлюся вниз, вулиця, збігаючи вдалину, видається мені чорною. Я вмію добре стрибати, але не тоді, коли все реве і трясеться, коли вогні немов у серпанку, а повітря якось дивно пахне — яблуками або ще чимось. Мої очі не бачать як слід. Я надто наляканий, щоб бути наливим.

Вантажівка знову зупиняється. Я не можу стрибати, я не годен поворухнутися. Однак я збираюся з духом, устаю, виглядаю з кузова, і тут...

Послизнувшись, я лечу через усю вантажівку. Моя голова стукається об щось тверде, і я мимоволі скрикую:

— О-о-ой!..

Ми зупиняємося ще раз.