Эмма Донохью - Кімната

— У неї що, напад? — питає дівчинка на ім’я Кора.

Я ненавмисно вдаряю Бабцю ногою.

— Припини.

— У молодшого братика мого друга бувають напади.

Бабця витягає мене попід руки; моя нога вигинається — і я вилажу.

Бабця зупиняється біля воріт і каже:

— Черевики, Джеку.

Я напружую пам’ять і згадую:

— Вони лишилися в будиночку.

— Біжи туди і принеси їх.

Бабця чекає.

— Маленька дівчинка тебе не чіпатиме.

Але я не зможу лізти сходами, якщо вона дивитиметься.

Тож Бабця лізе сама, і її задок застряє в будиночку для ельфів. Через це вона сердиться і застібає мій лівий черевик так туго, що я скидаю його знову, а тоді й правий. Я йду в шкарпетках до білої машини. Бабця каже, що в ногу може встромитися скло, але нічого не стається.

Мої штанці намокли від роси, і шкарпетки теж. Нерідусь сидить у своєму кріслі з величезною чашкою в руках. Він питає:

— Ну, як?

— Потихеньку, — відповідає Бабця, піднімаючись нагору.

Він дає мені спробувати свою каву, і я аж стинаюся.

— А чому місця, куди люди заходять поїсти, називають каварнями? — питаю я його.

— Бо кава там — найголовніший товар. Більшості з нас вона додає сили, точнісінько як бензин машині.

Ма п’є тільки воду, молоко та сік, як і я. Цікаво, що додає їй сили?

— А що додає сили дітям?

— А дітям додають сили боби.

Консервовані боби і справді додають мені сили, а от зелені — мій їстівний ворог. Бабця готувала їх недавно, але я просто вдав, ніби не помітив їх на тарілці. Тепер, опинившись у світі, я нізащо не їстиму знову зелених бобів.

Я сиджу на сходах і слухаю жінок.

— М-м-м. Математику він знає ліпше за мене, а проте не може з’їхати з гірки, — каже Бабця.

Гадаю, це про мене.

У Бабці зібрався її книжковий клуб, але я не можу второпати, чому вони так себе називають, адже ніяких книжок ніхто з них не читає. Бабця забула відкласти збори, і жінки прийшли о третій тридцять з тістечками та всілякою їжею на тарілках. У мене три тістечка на маленькій тарілці, але я мушу триматися якнайдалі. Крім того, Бабця дала мені в’язку ключів з брелоком, що має напис «ДІМ ПІЦИ ПОЦЦО». Цікаво, як можна збудувати дім з піци? Він же розвалиться. Цими ключами нічого не відімкнеш, проте вони гарно дзвенять, і я дістав їх, бо пообіцяв, що не братиму більше ключа від шафки зі спиртними напоями. Перше тістечко зветься кокосовим, воно гидке. Друге тістечко — лимонне, а третє — я не знаю з чого, але воно мені подобається найбільше.

— Ти, певно, зовсім виснажена, — каже одна жінка з найтоншим голосом.

— Ти справжня героїня, — мовить друга.

А ще мені позичили фотоапарат. Щоправда, не такий супер-пупер, як у Нерідуся, з великим круглим отвором, а захований в оці Бабчиного мобільного. Якщо телефон задзвонить, я мушу не відповідати, а покликати Бабцю. Отож я зробив десять знімків: перший — своїх м’яких черевиків, другий — світильника на стелі спортзали, третій — темряви в підвалі (тільки фото вийшло чомусь занадто яскраве), четвертий — своєї долоні з лініями на ній, п’ятий — дірки в підлозі біля холодильника (сподіваюся, це мишача нірка), шостий — свого коліна в штанцях, сьомий — килима у вітальні з близької відстані, восьмий — Дори, коли її показували в телевізорі (на жаль, фото вийшло якесь зиґзаґувате), дев’ятий — неусміхненого Нерідуся, десятий — мартина, що пролітав за вікном, от тільки мартина чомусь на знімку не видно. Я хотів був сфотографувати ще й себе в дзеркалі, однак тоді я б став папараці.

— Він схожий на янгола з фотографій, — зауважує одна з жінок.

Невже вона могла побачити мої десять знімків? Крім того, я зовсім не схожий на янгола. Янголи ж великі і з крилами.

— Ти про оті зернисті кадри, зроблені біля поліційної дільниці? — питає Бабця.

— Ні, про великий план під час інтерв’ю з...

— Моєю дочкою, так. Але де ти бачила великий план Джека? — питає Бабця дуже сердито.

— Ой, дорогенька, ці всі знімки давно вже гуляють Інтернетом, — каже інший голос.

І тут вони починають говорити одночасно.

— Ти не знала?

— У наш час нічого не можна приховати.

— Увесь світ — це велика мушля.

— Жахливо.

— У випусках новин щодня показують таке страхіття. Мені іноді хочеться запнути вікна шторами і не вилазити з ліжка.

— А я й досі не можу повірити, — мовить низький голос. — Пам’ятаю, сім років тому я спитала свого Білла, як таке могло статися з дівчиною, що її ми всі добре знали ?

— Адже ми були впевнені, що вона померла. Звичайно, ніхто не збирався говорити...