Эмма Донохью - Кімната

Я смикаю за мотузки, уявляючи себе мухою, що заплуталася в павутинні. Або грабіжником, якого впіймала Людина-павук. Бабця гойдає гамак, і в голові мені паморочиться, але це класна запаморока.

— Тебе до телефона! — кричить Нерідусь, з’являючись на помості.

Бабця біжить по траві, знову залишивши мене сам на сам із зовнішнім Зовні. Я схоплююся з гамака і мало не падаю, бо черевик чіпляється за мотузку. Коли я витягаю ногу, він падає на землю. Я біжу за Бабцею так швидко, як вона.

Бабця розмовляє телефоном у кухні:

— Звичайно, насамперед найголовніше. У цьому він має рацію. Тут дехто хоче поговорити з тобою. — Бабця говорить про мене і простягає мені слухавку, але я її не беру. — Здогадався, хто це?

Я моргаю.

— Це твоя Ма.

І правда, в телефоні — голос Ма:

— Джеку!

— Привіт!

Більше я нічого не чую й віддаю слухавку Бабці.

— Це знову я. Як маєшся? — питає Бабця і все киває й киває, а потім каже: — Він тримає хвоста бубликом.

Вона знову простягає мені трубку. Ма каже, що дуже шкодує про свій вчинок.

— А ти вже більше не отруєна поганими пігулками? — питаю я.

— Ні, ні, я одужую.

— То ти не на Небесах?

Бабця затискає собі рота.

Ма видає якийсь звук — я так і не зрозумів, плаче вона чи сміється.

— Хотіла б я...

— А чому ти хочеш на Небеса?

— Насправді я не хочу, то був жарт.

— Це зовсім не смішно.

— Так.

— Більше не хоти.

— Гаразд. Знай, що я тут, у клініці.

— Ти що, втомилася грати?

Я не чую нічого і думаю, що вона знову в Забутті.

— Ма?

— Так, утомилася, — відповідає вона. — Я зробила помилку.

— Ти більше не втомлена?

Вона знову мовчить, а потім каже:

— Втомлена. Але це добре.

— А ти прийдеш до нас погойдатися в гамаку?

— Прийду, і дуже скоро, — відповідає Ма.

— Коли?

— Поки не знаю, поживемо — побачимо. А в Бабці все гаразд?

— Так, і в Нерідуся теж.

— Чудово. А що у вас новенького?

— Все, — відповідаю я.

Вона сміється, а я не знаю чому.

— Тобі там добре, Джеку?

— Сонце обпекло мені шкіру, і мене вжалила бджола.

Бабця пускає очі під лоба. Ма каже ще щось, проте я не чую.

— Я мушу йти, Джеку, мені треба трохи поспати.

— А ти прокинешся?

— Обіцяю, що прокинуся. Я так... — Її голос зривається. — Я скоро знову зателефоную тобі, гаразд?

— Гаразд.

Більше вона нічого не каже, і я кладу слухавку. Бабця питає:

— А де твій другий черевик?

Я дивлюся, як під каструлею з макаронами танцює помаранчеве полум’я. Сірник з чорним обвугленим покривленим кінцем лежить на столі. Я суну його у вогонь. Він шипить і знову спалахує. Я кидаю його на плиту. Маленьке полум’я стає майже невидимим і потихеньку повзе по сірнику, аж поки він увесь чорніє і над ним знімається димок, схожий на срібну стрічку. Запах просто чарівний. Я беру з коробки інший сірник, запалюю його від полум’я і цього разу тримаю в руці навіть тоді, коли він шипить. Це мій власний маленький вогник, я можу забрати його з собою. Я окреслюю сірником коло в повітрі, думаючи, що він згас, але той спалахує знову. Полум’я розгоряється й охоплює весь сірник. Незабаром воно роздвоюється, і між його язичками на дереві з’являється маленька червона смужка...

— Гей!

Я здригаюся. Це Нерідусь. Сірника в моїх руках більше немає.

Нерідусь наступає на мою ногу.

Я кричу з болю.

— Він упав на твою шкарпетку.

Нерідусь показує мені скрученого сірника і тре мою шкарпетку в тому місці, де з’явилася чорна цятка.

— Хіба твоя Ма ніколи не розповідала, що з вогнем гратися не можна?

— У нас його не було.

— Чого не було?

— Вогню.

Він зачудовано позирає на мене.

— У вас, певно, була електроплита. Ти диви.

— Що сталося? — входить Бабця.

— Джек вивчає кухонне начиння, — відповідає Нерідусь, помішуючи макарони.

Він бере якийсь предмет і дивиться на мене.

— Це тертка, — згадую я.

Бабця накриває на стіл.

— А це що?

— Товкач для часнику.

— Не товкач, а давилка. Давити — це значно сильніше, ніж товкти.

Нерідусь усміхається мені. Він нічого не сказав Бабці про сірника, тобто збрехав, але з поважної причини — щоб мені не дісталося. Він бере ще якийсь предмет.

— Ще одна тертка?

— Ні, це ніж для цедри. А це що?

— А-а-а... віночок для збивання.

Нерідусь виловлює довгу макаронину і куштує її.

— Мій старший брат, коли йому було три роки, вивернув на себе каструлю гарячого рису. Шкіра на його руці так і залишилася зморшкуватою, немов чипси.

— Ага, я бачив чипси в телевізорі.