Эмма Донохью - Кімната

Бабця зачудовано дивиться на мене:

— Не можу повірити, що ти ні разу не їв картопляних чипсів. Потім вона піднімається ступанкою і починає переставляти речі в шафці.

— За дві хвилини макарони будуть готові, — каже Нерідусь.

— О, жменька чипсів — це не страшно.

Бабця спускається вниз із хрустким пакетом і відкриває його.

Поверх чипсів — смужки. Я беру одну скибочку і відкушую краєчок.

— Ні, дякую, — мовлю я і кладу скибочку назад у пакет.

Нерідусь сміється, а я не розумію, що тут смішного.

— Хлопчик хоче залишити місце для моєї домашньої локшини, — каже він.

— А можна мені замість цього побачити шкіру?

— Яку шкіру? — питає Бабця.

— Ну, його брата.

— О, він живе в Мексиці і доводиться тобі двоюрідним дідом. Здається, так.

Нерідусь виливає воду з каструлі в мийницю, і над нею знімається хмара гарячої пари.

— А чому двоюрідним?

— Ну, це просто означає, що він — брат Лео. Тепер ти зв’язаний з усіма нашими родичами, — каже Бабця. — Усе, що наше, — твоє теж.

— Як у «Лего», — мовить Нерідусь.

— Що? — питає вона.

— Ну, як у конструкторі «Леґо». Родичі тримаються разом.

— Я бачив «Лего» в телевізорі, — зауважую я.

Бабця знову дивується.

— Дитина виросла без «Леґо»! — каже вона Нерідусеві. — Не можу цього собі уявити!

— У світі мільйони дітей якось обходяться без «Леґо», — заперечує Нерідусь.

— Так, мабуть, твоя правда. — Бабця видається збентеженою. — У нас, певно, десь у підвалі завалялася коробка, хоч...

Нерідусь однією рукою розбиває яйце, і воно розпливається по макаронах.

— Вечерю подано.

У спортзалі я катаюся на велосипеді, прикріпленому до підставки. Якщо випростати ноги, пальці дістають до педалей. Я кручу їх тисячі годин, сподіваючись, що м’язи на ногах стануть суперсильними і я зможу побігти до Ма, щоб знову врятувати її. Коли ноги втомлюються, я лягаю відпочити на сині мати. Я піднімаю вільну вагу, от тільки не розумію, чому ці всі гантелі називають вільною вагою. Я кладу їх на пузик; мені подобається, як вони тягнуть мене донизу, тож із землі, що повсякчас обертається, я не впаду.

Дзінь-дзень. Бабця кричить, що до мене прийшов гість. Це лікар Клей.

Ми сідаємо на помості, і він обіцяє попередити мене, якщо раптом з’являться бджоли. Люди і бджоли мають махати руками і крилами, не заважаючи одне одному. Не можна гладити собаку, якщо його хозяїн не дозволяє цього, не можна перебігати дорогу, не можна чіпати інтимні місця, хіба що свої, та й то коли ніхто не бачить. А ще є особливі випадки, коли поліції дозволено стріляти, але тільки в поганих людей. Правил так багато, що вони не вкладаються в моїй голові, тому ми записуємо їх важезною ручкою лікаря Клея з золотим пером. Потім ми складаємо список нових для мене речей, як-от вільна вага, картопляні чипси і птахи.

— Куди цікавіше дивитися на живих птахів, ніж бачити їх у телевізорі, чи не так? — питає лікар Клей.

— Еге ж, от тільки речі в телевізорі мене не кусають.

— Слушно, — зауважує лікар Клей, киваючи. — Людський рід не терпить забагато дійсності.

— Знову вірш?

— Як ти здогадався?

— Ви промовили це чудним голосом, — відповідаю я. — А що таке людський рід?

— Ну, людство, всі ми.

— І я теж?

— Звичайно, ти ж один з нас.

— І Ма?

Лікар Клей киває:

— І вона теж.

Однак я хотів сказати інше. Може, я не тільки людина, а ще й частина цілого я-і-Ма. Я не знаю, яким словом нас назвати. Кімнатці, чи що?

— А вона скоро забере мене до себе?

— Щойно зможе, — відповідає лікар. — Чи не ліпше було б тобі жити в клініці, ніж тут, у Бабці?

— Разом з Ма в палаті номер сім?

Лікар Клей заперечливо хитає головою:

— Вона тепер в іншому крилі, їй треба якийсь час побути на самоті.

Гадаю, він помиляється, бо коли я хворію, мені треба, щоб Ма була поруч.

— Але вона робить усе, щоб одужати, — каже лікар Клей.

А я думав, що люди просто або хворіють, або одужують. Не знав, що це робота.

На прощання лікар Клей і я даємо один одному п’ять: кожен з нас підносить руку, а тоді опускає і заводить її за спину.

Я йду в туалет і чую, як він на ґанку розмовляє з Бабцею. Її голос удвічі вищий за його.

— Бога ради, ми говоримо про те, що він злегка обгорів на сонці і що його вкусила бджола! — кричить вона. — Я виростила двох дітей, тож не треба розповідати мені про затверджені стандарти надання медичної допомоги.

Уночі мільйони маленьких комп’ютерів говорять один з одним про мене. Ма підіймається вгору по бобовому стеблі, а я стою внизу і трушу його, щоб вона впала...