Эмма Донохью - Кімната

Мої пальці неначе аквалангісти. Мило падає у воду, і я граюся ним, уявляючи, що то акула. Бабця приходить зі смугастою річчю, схожою на труси і сполученою з футболкою намистом. На її голові — поліетиленовий пакет; це, як вона каже, зветься шапочка для душу, навіть якщо ми у ванні. Я сміюся з неї, але тільки подумки.

Коли Бабця залазить у ванну, вода піднімається, а коли залажу я, то вона мало не переливається через край. Бабця сидить на гладенькому кінці ванни, а от Ма завжди сиділа там, де кран. Я вмощуюся так, щоб не торкатися своїми ногами Бабчиних ніг, і стукаюся головою об кран.

— Обережно.

Чому люди говорять ці слова вже після того, як стає боляче?

Бабця не пам’ятає ніяких ванних ігор, крім «Веслуй, веслуй, веслуй удаль». Коли ми починаємо в неї грати, вода вихлюпується на підлогу.

У Бабчиній ванні немає ніяких ігор. Я бавлюся у підводного човна щіткою для нігтів. Він чистить морське дно й знаходить мило, що обернулося на липку медузу.

Скупавшись, ми витираємося. Я чухаю свого носа і під нігтем помічаю шматочок шкіри. У дзеркалі видніють маленькі лускаті кола, де моя шкіра почала лупитися.

Нерідусь приходить по свої капці.

— Колись я любив робити отак...

Він торкається мого плеча і за мить показує мені тонку білу смужку з моєї шкіри. Я й не відчув, як він її зняв. Нерідусь простягає її мені.

— Оце насолода!

— Припини, — мовить Бабця.

Я скручую білу смужку — виходить крихітна суха кулька з моєї шкіри.

— Ще, — кажу я.

— Не рухайся, дай-но я знайду на спині довгу шкірочку...

— Чоловіки, — каже Бабця і кривиться.

Уранці на кухні нікого немає. Я дістаю з шухляди ножиці й відрізую собі хвоста.

Бабця приходить і зачудовано дивиться на мене.

— Що ж, я трішки підрівняю вгорі, коли зможу, — каже вона. — А потім ти зачешешся, як тобі заманеться. Треба зберегти кілька пасом волосся, це ж твоя перша стрижка...

Більша частина волосся летить у смітницю, але Бабця бере три довгі пасма і заплітає їх у кіску. Виходить браслет, його кінці Бабця зв’язує зеленою ниткою.

Вона каже, щоб я глянув на себе в дзеркало, але спочатку я перевіряю, чи на місці мої м’язи. Ні, моя сила й досі зі мною.

На газеті вгорі написано: «Субота, 17 квітня». Значить, я пробув у домі Бабці й Нерідуся цілий тиждень. Перед цим тиждень я прожив у клініці, тож, виходить, у світі я вже аж два тижні. Я все додаю і додаю, щоб перевірити, чи правильно я полічив, бо мені здається, ніби минуло вже мільйон років, а Ма й досі не приходить до мене.

Бабця каже, що треба прогулятися. Тепер, коли моє волосся коротко підстрижене й закучерявилося, мене ніхто не впізнає. Вона загадує мені зняти окуляри, бо мої очі вже мали б звикнути до світла в Зовні і, крім того, окуляри лише привертатимуть зайву увагу.

Ми перетинаємо безліч доріг, тримаючись за руки і не дозволяючи машинам нас роздавити. Мені не подобається триматися за руку. Я уявляю, що Бабця веде якогось іншого хлопчика. Відтак вона подає добру ідею: я можу триматися за ланцюжок її гаманця.

У світі безліч найрізноманітніших речей, і всі вони коштують грошей, навіть ті, що потім опиняються серед сміття. Я бачив, як чоловік, що стояв у черзі попереду нас, купив щось у коробці, а потім зім’яв її й викинув у смітницю. А є ще маленькі картки, списані цифрами, так звані лотерейні білети. Їх купують самі ідіоти, сподіваючись, що ті зроблять з них мільйонерів.

У поштовій філії ми купуємо марки й посилаємо Ма малюнок мене в зорельоті.

Потім ми заходимо в хмарочос, де міститься офіс Павла. Він каже, що катастрофічно не має часу, але робить ксерокопію моїх рук і купує мені в торговому автоматі цукерку. Спускаючись у ліфті, я натискаю на кнопки, уявляючи себе всередині того автомата.

Ми йдемо в якусь урядову установу, де Бабця має одержати нову картку соціального страхування, бо стару вона загубила. Тут нам доводиться чекати цілі віки. Потім вона веде мене в каварню, де немає зелених бобів. Я вибираю тістечко, більше за моє обличчя.

Неподалік від нас немовля смокче цицю — такого я ще ніколи не бачив.

— Мені більше подобається ліва, — кажу я, показуючи на ліву цицю. — А тобі подобається ліва?

Але немовля мене не слухає.

Бабця тягне мене звідти геть:

— Даруйте.

Жінка кладе шарф так, щоб я не міг бачити обличчя дитини.