Люко Дашвар: Молоко з кров'ю

— Горох? — здивувалася Нечаєва Галька.

— Який горох? — похитала головою Тетяна. — Коралі… Не інакше.

Впоралися. Старих бабів біля Марусі на ніч лишили, а на ранок одинадцятого уже яма готова була.

Тетянка повернулася додому десятого травня пізно увечері і знайшла німця на підлозі посеред хати.

— Ат йо! — не втрималася, бо завжди від чоловіка самі сюрпризи!

Спробувала перевернути, а він — як колода. Побігла до фельдшера. Удвох Стьопку на диван затягли.

— Інсульт! — виголосив фельдшер Тетянку заспокоїв. — Та не переймайтеся, тітко! Зараз такі ліки, що ваш дядько ще за дівками бігатиме.

— Коли? — спитала Тетянка.

— Що коли? — не зрозумів фельдшер.

— Коли бігатиме?

— Ну. Це залежить від того, як розвиватиметься хвороба. Одні місяцями лежать, інші уже за тиждень на ногах, — пояснив фельдшер.

Тетянка захитала головою. «Виходить, не попрощається з Маруською своєю», — зітхнула подумки.

Одинадцятого травня Марусю поховали. Тетяна поплакала, наче якийсь шматок її власного життя пішов у небуття.

Стьопка колодою лежав у хаті. Усе розумів, кліпав очима, як на щось погоджувався, а на дев'ятий день після Марусиної смерті з неймовірними зусиллями спробував сісти на постелі, та не зміг, упав. Тетяна до нього кинулася.

— Стьопо… Ти чого?

Німець одним краєчком губ ледь чутно прошепотів:

— Поможи…

— Авжеж, авжеж! Усе зроблю, — заметушилася Тетяна — Чого хочеш?

Німець спробував щось сказати, та Тетяна не розчула. Нахилилася до самих Стьопчиних вуст.

— Кажи, кажи…

Німець ледь чутно щось прошепотів. Жінка відсахнулася.

— Та ти що?!

По Стьопчиній щоці потекла сльоза.

— Поможи, — прошепотів затято.

Тетянка розревлася, голову руками обхопила і побігла кудись.

Пізно увечері затягла до хати звичайного візка на коліщатках. На такий візок можна з десяток повних ящиків завантажити і — нічого йому, міцний. Витерла заплакані очі, допомогла чоловікові перелізти на візок і повезла його з хати.

За хатою — сарай. Тетяна затягла візка до сараю, присіла на візок біля Стьопки і заплакала.

— А діти…

— Виросли, — відповів ледь чутно.

— І що я їм скажу? Онде близнючки та й Ларка з міста щодня дзвонять — як тато, як тато?

— Скажеш, що сучий син, так і думатимуть. А скажеш, що любив їх, негнівно згадувати будуть.

— А я?

— До дівчат їдь. У місто…

— Гріх… Не потрапиш у рай…

— Рай — то день, а мені ніч випала, — відповів уже з останніх сил.

— Не можу я, Стьопочко! — розридалася.

— Зроби мені хоч одне добре діло. — Сили покидали німця, трусився, як у лихоманці. — Не можу я тут. Мені до Марусі треба…

— Прости мене! За все.

— І ти мене прости, — відповів. І попросив: — Поможи…

Тетянка допомогла чоловікові сповзти з візка, усадила на солому і поклала йому в долоню звичайного кухонного ножа.

— Дякую… — прошепотів. — їдь… У місто. До дівчат… Я почекаю… До ранку… Щоби не подумали. На тебе…

— А зможеш? — раптом спигала Тетяна. — Як ти ті вени пилятимеш?

Німець кивнув і заплющив очі. Наступного дня по обіді до Ларчиної квартири зателефонували з Рокитного, і Нечаєва Галька прокричала у слухавку:

— Ларисо! Де тітка Тетяна? Де вас усіх чорти носять? Ларка глянула на матір, яку оце зранку довбала за те, що та кинула тата напризволяще і подалася до міста по якісь пігулки для нього, бо казала, що пігулки і сама привезла б, а батька лишати не можна було.

— Що сталося? — запитала.

— Дядька Степана вбили! Вбили! Зарізали! А ви де? Де ви усі?

Галька поклала слухавку і сказала бабам, які зібралися біля неї у старій, ще діда Нечая, хаті:

— От мені дядько Степан завжди здавався дуже підозрілою людиною! Дуже! Де його носило одинадцять років?.. Точно зі злодюжками був злигався, та, мабуть, щось із ними не поділив. І вони тепер оце його знайшли! І вбили! А гроші забрали…

— Які гроші? — здивувалися баби.

— Які, які. Звідки мені знати? — роздратувалася Галька. — Одне слово — німець.

Відтоді як Тетяна переселилася до дочок у місто, рудому Ларчиному синові Степану випало їздити до Рокитного — на бабину хату глянути, чи все гаразд, сухе листя спалити восени, сухі гілки на деревах підрізати навесні, а літом… А літом Степан мчав із ватагою друзів у Рокитне на шашлики і безтурботні гасання по травах, і хоч простору навколо лишалося усе менше, бо багаті дядьки поскуповували майже усі сільські подвір'я і облаштували там палаци та фонтани, суверенна бабина територія, як і раніше, дарувала відчуття вільного як вітер безтурботного бурлакування.