Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

— Не подобаються мені гори, — відповідав Стьопка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу… Глянеш — кінця й краю степу нема.

За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.

— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, коли двоє чоловіків у штатському потягли його з палати.

Хвала Богу, дотримав слова.

Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту коли вже ні лікарі ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закритому стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні завітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту передував дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті німця терміново вимили підлогу, постелили якогось килимка…

— І квіти… Квіти на стіл! — смикався.

— Зима надворі! — дивувалися санітарки.

— Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.

Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спостерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, кидають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.

— Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і показали на постіль.

— Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопився за серце головний лікар, коли забіг перевірити готовність палати до візиту надзвичайних гостей.

Та в нові труси перевдягти німця не встигли. Під вікнами лікарні завищали гальма авто, і за хвилину головний лікар повернувся з двома серйозними чоловіками. Санітарка саме стягла з німця драні труси… Він так і стояв посеред палати — голий, сліпий, на смішному смугастому килимку — важко було навіть уявити більш трагічну картину.

— Німцю… — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирадло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого… Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ. Так, німцю?

— Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьопка, і західник розревівся.

Тим часом другий візитер жестом підкликав головного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:

— Чому тут знаходиться цей чоловік?

— Не знаю, — перелякався лікар.

— Від чого ви його лікуєте?

— Від шизофренії…

— Він соціально небезпечний?

— Ні, — сказав лікар.

— Ми можемо його забрати?

Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку палати на нього чекала відповідь. Візитер насупився.

— Я заберу його під свою персональну відповідальність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Семен Григор’єв, новий голова виконкому області.

— Прошу, прошу… — заметушився лікар. — Не треба розписок! Зараз я випишу довідку.

— Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григор’єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!

— Добре. — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки…

Хом’як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку.

— Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля… Я у вашій області нікого не знаю.

— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!

— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…

— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…

Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…

Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.

— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…

Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?

Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.

— Надійка? Любаня? — лякаючись власного голосу, мовив Стьопка.

Дівчатка перезириулися.

— А ви хто такий?