— Точно, — аж надто швидко погодився Льошка і паніть пожалів німця подумки. Мало того що горбоноса, ще й отрута з язика ллється.
— Той розлучись! — порадив. — Це комуністам не годиться, а таким, як ти…
— Ні, — сказав німець. — Яка не яка, а все ж мати дітям. Я без матери виріс… Знаю, як воно…
Докурив, недопалок у сніг під кущ кинув.
— Піду я… Завтра вставати рано.
Льошка дивився як Стьопка, кутаючись у худу куфайку, пішов вулицею.
— А риба ж де? — гукнув у спину.
— Та де їй бути, у ставку, — відповів німець. Зупинився посеред вулиці, окуляри поправив.
— А ловив чим? — із несподіваною підозрілістю спитав голова.
— Вудкою. На ставку ховаю. Онде, одна вже бралася перевіряти.
— Та ні… То я так, — Льошка злякався навіть думки про те, що Стьопка Барбуляк може дізнатися про його сумніви і терзання. — Бувай, Стьопко…
Барбуляк кивнув у відповідь і за мить зник у нічній заметілі. Льошка дістав ліхтарик, присвітив під бузковий кущ.
— Звалище! — вилаявся, бо під бузком височіла чимала купа недопалків. Не полінився, нахилився до купи ближче.
— Самі «Пегаси», — пробурмотів. Розігнувся. — і що з того?
Знав би голова, що колись німець вирив під кущем глибоченьку яму і, тільки коли вона заповнилася вщент, почав кидати недопалки зверху.
Льошка вимкнув ліхтаря і вже з непоганим настроєм посунув до хати.
— Дідько! Маруся ж мене вигнала!
От, діла! Пройшовся подвір'ям. Чи йти до хати, чи до нової поночі пхатися? До вікна підійшов, зазирнути хотів, під ноги випадково глянув, бо послизнутися боявся, — а під вікном сніг утоптаний, наче хто тупцював тут години зо дві. Стрільнуло.
— Та я так з глузду з'їду з тими загадками!
У вікно зазирнув — сидить Маруся біля дивана. На дивані Юрко спить. Видихнув і постукав у вікно. Маруся насторожилася, на вікно з подивом глянула, у хустку закуталася. Підійшла, вікно відчинила.
— Відколи це ти, Льошо, через вікна до хати сунеш? Не для тебе ті шляхи.
— Пусти… Поговорити хочу.
— Двері відчинені.
Скільки можна прожити, коли біля серця гостра скіпка підозри і ревнощів? Льошка про це не думав. Життєві пріоритети ще замолоду визначені — кар'єра, гроші, сім'я. І хоч перші дві позиції не підводили, зі своєї третьої Маруся знай вколе. Хотів бузковий кущ викорчувати, вона криком кричала, що це пам'ять про Орисю, не дала. І скіпка у серце — штрик! Заскочив додому пізно увечері, а вона співає, перед дзеркалом стала, намисто те кляте — і так і сяк, а Льошку побачила, зітхнула, від дзеркала відійшла, вікно зачинила — холодно їй. І скіпка у серце — штрик! А то сказав, що у відрядження їде, а сам півночі за подвір'ям стежив, та так нічого підозрілого й не побачив. І відійшла скіпка від серця. Потім ще далі. Ще…
Німця Льошка ніколи за конкурента не вважав, йому все те простирадло чисте спокою не давало, та з часом Льошка переконав себе, що Сьомка Григор'єв збреше — недорого візьме, і врешті закрив для себе і цю тему. Малого до школи відправили. Гортали щоденника з п'ятірками і раділи удвох з Марусею. І Маруся…
Маруся ніби спокою в серце налила. Про вінчання — ні слова, про страшні пророцтва баби Чудихи, здається, забула: тепер як півгодини Юрка не бачить, то не біжить його шукати. Суконь собі гарних нашила, не в'яне. Дві біди лишилися у нову хату так і не схотіла повернутись та намиста того коралового не знімає. Сказав якось…
— Не чіпай мого, Льошо, — відрізала.
Восени вісімдесятого відвели Юрка у другий клас, і Льошка врешті придумав, як вирішити їхнє дивне для багатьох рокитнянців квартирне питання. Завіз цегли та цементу на подвір'я старої хати і сказав Марусі:
— Відремонтую стару хату, добудую дві кімнати. Ванну поставлю. Туалет. Кухню зроблю велику. Добре?
— Аз тою, що у степу, що робитимемо?
— Юркові буде. То як? Добре?
— Добре! — всміхнулася. — Ох і добре!
Як перший сніг упав — старої Орисиної хати і не впізнати. Цеглою геть уся обкладена, дві кімнати великі, кухня і туалет з ванною добудовані. Палац, а не хата, і не у степу ж, майже у центрі села.
Льошка хотів кімнату з шкіряним диваном і дзеркальною одежною шафою на кабінет для себе перетворити, та Маруся лише головою мотнула:
— Ні… Мого не чіпай.
Розмову саме в новій великій кухні вели, бо Льошка вечеряти зібрався. Він — спокійний, бо хоч і турбот через край, та всі приємні, — погодився.
— Добре. Зроблю собі кабінет у малій кімнатці де Орися жила, — каже. — Головне, що тепер ми, Марусю, точно не розлучатимемося.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу