2. Після вечері Марусю на диван всадовити і хай телевізора дивиться. Чи з малим книжки читає.
3. Юрка спати вкласти.
4. До спальні Марусю затягти і так викрутити, щоб кохала його до нестями.
Подумав хвилинку, дописав: «І так — кожен день!»
Прочитав і виматюкався.
— Оце б Попереку так жити! Я не зможу.
План на шмаття розірвав, та усе частіше став навідуватися до хати несподівано серед дня.
— А чого не зателефонував з контори, що ідеш? — дивувалася Маруся. — А то — сміх. Установив телефони, а сам лякаєш мене.
— А чого тобі лякатися? — скаже. — Чесній жінці лякатися нема чого.
Глянула на чоловіка з-під лоба.
— Та кажи уже, що тебе гризе? Бачу ж — крутишся, як лихий серед добрих.
І якось Льошка не втримався.
— Маю аргументи, Марусю, що ти мені вже використаною дісталася… — сказав і сам вразився, як паску дно звучало те «використана». І ще більше розлютився.
— Якою?! — Маруся червоними плямами вкрилася. — Ану повтори.
— Та був у тебе хтось до мене, — крикнув. — Чого дивишся?! Давай уже! Признавайся!
Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.
Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:
— Пішов геть з моєї хати!
— Що?! — не повірив Льошка.
Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.
— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!
— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!
— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.
— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!
— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.
Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.
— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?
— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.
— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.
Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне:
— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.
У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.
— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.
За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.
— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.
— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?
Тетянка пробігла очима список.
— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.
— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.
— Та чого… Заходять іноді.
— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.
Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.
— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.
Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?
— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.
— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.
Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу