Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

— Господи, як же я не подумала… Що ж робити?

А Маруся — далі. І аж тремтить.

— Мабуть, уже все Рокитне з твоїх з Попереком подвигів регоче. Ото. треба до клубу сходити, а то все шию та шию, геть ніяких новин не знаю. А біля клубу люди чогось другий тиждень перемовляються між собою і так регочуть, що аж у моїй хаті чути. Треба сходити.

Бібліотекарка сполотніла і схлипнула.

— Марусю! Ми ж подругами колись були! Марусю! Що робити?!

— Хай твій Поперек чеше з Рокитного, поки його, як дуже перспективного, кудись на Далекий Схід не відправили.

— Таке скажеш! Він же собі не хазяїн. Куди поставили, там і повинен… — Заплакала. — Марусю! Він мене живцем з'їсть. Клялася, що нікому не скажу, а тепер він думає, що я…

— А ти йому про вікна скажи, — наказала Маруся. — Хай сам у них гляне, як буде навколо бібліотеки крутитися. Бо районна секретарка одного листа перехопила, а люди тим часом, може, уже десять нових написали. — Плюнула: — Тьху, гидота! Щоби вам…

Вказала бібліотекарці на двері:

— Сама побачиш — не поїде твій Поперек з Рокитного, тобі ж гірше буде.

Тетяна здиміла, а Маруся так засмутилася, що аж пальці голкою поколола: і що його робити?

Не здалася. Півроку потайки писала в район і на початку сімдесят сьомого Поперек таки чкурнув з Рокитного за день, наче й не було його ніколи. Бібліотекарку за собою не покликав.

— Виробничі шльондри залишаються на місці виробництва у спадок новому керівництву, — сказав Тетянці без церемоній під час останнього злигання.

Бібліотекарка застигла у тяжкій жіночій скорботі, бо — куди не глянь — нікому не потрібна. Була б до чоловіка притулилася, та за два роки під Попереком так звикла нехтувати ним та насміхатися, що тепер і підступитися боялася.

За місяць після від’їзду Поперека бібліотекарці було вже не до скорботи. Такий страх взяв, хоч у зашморг: Поперек, виїхавши з Рокитного, залишив своє сім'я. У бібліотекарці.

— Аборт?! — перелякалася стара вчителька Ніна Іванівна. — Нізащо, доню! — І додала урочисто: — Будемо народжувати, — наче ото сама дев'ять місяців блюватиме від токсикозу і звиватиметься од болю під час пологів.

— А Стьопці як сказати? — ляпнула Тетянка.

— Я його сама обрадую, — відповіла вчителька і раз припхалася на тракторну бригаду, де Стьопка уже за бригадира був.

— Вітаю, любий зятю!

— З чим? — спитав німець.

— З другою дитинкою. Тетянка вагітна! Буде оце Ларочці братик. Чи сестричка!

Німець ледь не впав. На жінчину мати крізь окуляри глянув, бригаду кинув і пішов додому. Горбоноса жінка, як засватана, сиділа на дивані і з благанням дивилася на чоловіка.

— Так ти таки паскуда, — тільки й сказав Стьопка. — А я не вірив.

— Стьопочко… Оце тільки раз… Через тебе… Бо не хотів… — забелькотіла.

Стьопка розгублено озирнувся, наче підтримки шукав. Замість підтримки витяг з кишені «Пегаса».

— І що мені тепер робити?

— Не кидай… Благаю, благаю… Аборт би зробила, та лікарі кажуть — пізно.

— Голову твою лікувати пізно, — відповів німець і пішов з дому.

Під ранок додому заявився. П'яний. Бо зовсім нічого не розумів. Пішов був до Марусі, та не знав, як виправдатися. Що казати? Жінка вагітна, але то не я? Засміє і прожене навіки, бо раз уже клятву порушив. Не повірить. Нізащо не повірить.

Стьопка присів під Марусиним вікном і, коли вона підійшла, встав і сказав:

— Гони мене, Марусю! Немає у мене фактів, щоб довести — не зраджував я тобі.

— Ти про жінку свою? — спитала Маруся тихо. Німець головою мотнув, мовляв, про неї.

— Твоя правда була… Паскуда вона… Від когось завагітніла…

— Ну, не від тебе. Це точно, — відповіла Маруся, і німець зовсім розгубився. Готувався у грудки себе бити, а вона, бач, і не гнівається…

Маруся хоч і перехрестилася, коли Поперека здихалася, та раділа недовго. Льошка головою став, пити кинув, згадав врешті про Марусю і малого Юрка і все хвалився районному начальству, коли те до Рокитного навідувалося, що у нього найкращі жона і син.

Юрко і дійсно гарним ріс. Розважливий, розумний. Ще й п’яти немає, а воно вже й читало, і числа додавало й віднімало.

— Красивий, як Маруся, а розумний, як Льошка, — хвалилася Льошчина мати баба Ганя.

— Не жилець, — кинула їй якось на те стара-престара рокитнянська баба Чудиха. — Не живуть довго такі янголи безгрішні.

Гані світ померк. І сама ж немолода, а баба та — зовсім розвалюється. Але Ганя на неї — шулікою, у волосся вчепилася.

— Ти що таке кажеш, стара потворо! Та як тобі тільки язик не відсохне, чума ходяча! Ану бери свої слова назад!