Люко Дашвар - Молоко з кров'ю

Льошка додому повернувся. Сіла біля нього.

— Знаєш, Льошо, — йому впевнено. — Ось підказує мені серце, що недовго Попереку по Рокитному швендяти.

— Твої б слова та до Бога, — гірко відповів Льошка.

— У вас, комуністів, свій бог, — сказала, чоловікові тарілку з гарячим супом підсунула. — їж і не пий мені. Оце завтра, приміром, тебе у район викличуть, спитають, чи готовий господарство очолити, а ти що? Онде синці під очима, з рота — як з тої пляшки. — Замовкла — їж. А я до матері піду. Справа у мене є.

— Добре, — одразу погодився, бо так Маруся казала, наче знала щось важливе і рятівне.

Маруся до старої хати прийшла вже по-темному. Юрка спати вклала, Орисі ліки дала, вікно відчинила і сіла біля столу. Аркуша зі шкільного зошита вирвала, кулькову ручку на газеті розписала. Задумалася. Чи варто писати? Льошку згадала… Стьопку… Та що там думати — писати! Геть з Рокитного ту заразу! І хай підстилку свою бібліотечну із собою забирає. До аркуша схилилася.

«Першому секретареві районного комітету Комуністичної партії. Обурені рокитнянці звертають увагу районного комітету партії на те, що голова місцевого колгоспу Поперек Микола Миколайович веде аморальний спосіб життя, який не. відповідає високому званню комуніста і керівника, має за коханку Тетяну Барбуляк, працівницю рокитнянської бібліотеки, де він разом із нею влаштовує оргії й усілякі неподобства у робочий час.

Рокитнянці».

Перечитала. Папірець склала — до конверта. Заклеїла. Конверт підписала. У кишеню всунула і стала до вікна.

— Давай уже, Стьопо. Ходи. Ти мені сьогодні особливо потрібний.

Німець об явився аж після опівночі. Поклав цукерку на підвіконня.

— Якась ти сьогодні сумна, Марусю.

З вікна нахилилася, намисто Стьопку по щоці вдарило.

— Прости мені, Стьопо, Негарне я діло зробила, як тобі горбоносу висватала.

— Пусте, — знизав плечима. — Я її не помічаю, а тепер і вона від мене відчепилася.

— Ні, Стьопо, не пусте. Паскуда вона. Стережися її.

— Кажу, пусте, Марусю, значить, пусте. Чого це ти про неї згадала?

Розсміялася.

— Не зважай. Пусте…

— То мені?.. — був уже до вікна поліз. Маруся його зупинила, конверт дала.

— Дуже прошу, Стьопо. Вкинь міста в поштову скриньку біля контори. Та так, щоби ніхто не побачив. Чуєш?

— А що за лист?

— Дуже важливий. Дуже… — каже. — І зараз же вкинь. Обіцяєш?

— То піду? — на Марусю глянув. — Ти ж вікно надовго не зачиняй…

— Йди.

Минув день, другий, тиждень, а у Рокитному нічого не відбувалося. Не понаїжджали районні партійці з перевірками, не надрукували у районній газеті фейлетон про ганебні вчинки комуніста Поперека. Тихо. Маруся від напруженого очікування навіть спартачила сукню подружці Олені, жінці Кості-баяніста.

— Перероблю! — пообіцяла і все визирала на вулицю: чи не їде часом незнайома машина з чужими людьми. Та замість чужих людей за тиждень до Марусі припхалася вкрай розлючена Тетяна.

— Чого тобі? — грубо спитала Маруся. — Сказала вже — шити тобі не буду.

— Та здалося мені твоє шиття! — зашипіла Тетянка і помахала перед Марусиним носом тим самим листом, який Маруся так старанно писала тиждень тому.

— Що це? Твій Поперек змушує конспектувати усе, що з тобою робить? — насупилася.

— Ти писала? Ти? Ти? — тряслася Тетянка.

— Дай почитати, тоді й скажу! — Маруся їй.

— Не придурюйся! Ти про мене з Миколою в район написала! Ти! Знаю! Бо заздриш мені так, що аж теліпає тебе! Заздриш! Заздриш! А не знала, дурна твоя голова, що у мого Миколи в районі друзів повно. І секретарка… Листа не зареєструвала, а скоріш Миколі передала. Зрозуміло?!

— О! Так він і з секретаркою районною спить?! — Маруся вже не могла втримати гнів.

— А то ти не знаєш. як це робиться?! Сама зі старим Старостенком спала та все на вухо йому свої примхи нашіптувала. Це ти, гадюко, його змусила, щоб він мене із тим німцем драним оженив! Ти! Ти, гадюко… А я б могла за Поперека вийти чи ще за когось із начальства! А ти…

Маруся розмахнулася та як вріже бібліотекарці по щоці. Та й перекинулася. Об стілець головою вдарилася, сидить на підлозі й аж виє од ненависті. Маруся її за шкварок взяла.

— Ти хоч світлу пам'ять Матвія Івановича не ганьби, сволото! І по собі усіх не рівняй! — замовкла, бібліотекарку трусонула. — А листа такого кожний написати міг. Сама язиком по селу понесла. Я в тебе не випитувала. Та і вікна у бібліотеці — півметра від землі. До них хіба що немовля не дотягнеться.

Бібліотекарка зиркнула на Марусю з переляком.