Галина Вдовиченко - Ось відкрита долоня [збірник]

– Так, це він, – ствердно хитає головою Мадонна, озираючися натомість за підтримкою до чоловіка, і додає: – Тут вона залишила йому записку з запрошенням на вечерю.

Старі грубі балки під ногами сухо озиваються на кожен крок. Криті дерев’яні мости – де їх ще можна зустріти? Практично ніде, вони давно стали раритетом. Філ охоче пояснює, що колись основу мостів, викладену дорогими балками, затуляли дощатими стінами й дахом від вітру, дощів та снігу. Завдяки цій запопадливості деревину підлоги доводилося міняти не так часто, тому особлива краса мостів округу Медісон має приземлене й практичне підгрунтя. Однак час дерев’яних критих мостів давно минув, залишивши по собі ностальгію. Невідомо за чим.

Роман Воллера я читала давно, саме в той період, коли залишалося ступити крок, останній крок – і все в моєму житті докорінно змінилося б. Під вікном у вечірніх сутінках чекала автівка з чоловіком за кермом. Інший чоловік сказав мені: «А куди це ти зібралася?» Хоча я була в домашній футболці та ношених джинсах. Мені залишалося переодягнутись і перейти уявною кладкою на другий бік – від берега до берега, аби відчути буквальність виразу «спалити за собою міст».

Цей міст, теплих боків якого я нині торкалася долонями, насправді був дивним видовженим будинком, обабіч якого тягнувся битий шлях. Гігантською намистиною на сірій шворці дороги він тримав на собі весь простір довкола. Дорога пірнала під покриття мосту – виринала на іншому боці. Я пройшла його наскрізь під дощатою стелею, прислухаючися до своїх кроків. На другому березі колись повноводної річки все було те саме. Чи так було би й на тому, іншому життєвому переході?

Того давнього вечора я не зробила цього – не перейшла на інший берег. Я не зробила цього. Донька протупотіла коридором назустріч чоловікові, який щойно здивовано скинув брови:

– А куди це ти зібралась?..

– Сьогодні твоя черга читати казку! – гукнула вона до нього.

Мені залишалося одягнути дитину й щось сказати. Чи мовчки залишити записку й вийти з дому. Але я почула, як мала сказала своєму батькові: «Сьогодні твоя черга читати казку!»

Через кілька днів мені потрапив до рук той роман про мости округу Медісон, і на певному епізоді, уже знаючи, що Франческа теж цього не зробить, я натомість подумки підштовхувала її: виходь! виходь із машини! Просто потягни на себе ручку дверцят – і вийди до нього, чуєш, Франческо! Чоловік у кабіні вантажівки не здогадувався, що несподівана затримка на дорозі («Гей, що за дивак перегородив дорогу?»), ця кількахвилинна пригода на перехресті, стосується саме його і його сім’ї і від цього моменту життя може повернути геть в інший бік. Ще секунда – і Франческа вийде під дощ.

Але вона не зробила цього.

І я не зробила. Бо донька нагадала, що сьогодні тато читатиме їй казку.

Твоя була черга читати їй книжку на ніч, але ти цього, звичайно, не пам’ятаєш. Ти ніколи не дізнаєшся про те, на крок від чого ми були тоді. Ти й того давнього вечора не пам’ятаєш, бо чого б мав його пам’ятати – звичайний собі вечір, такий, як усі.

Я ні за чим не шкодую, але не люблю мелодрам ані в книжках, ані в житті. Утрачена нагода насправді ніколи не повторюється.

Тема електронного листа: Айова, округ Медісон.

Поле «Кому» не заповнене.

Серед «відправлених» цього листа немає, лист зберігається в розділі «Чернетки».

Вуличний потік обминав Дану, як річкова вода обмиває камінь на своєму шляху. Перехожі поспішали у своїх справах, ніхто не озирався на неї: стоїть собі жінка, замислившись, посеред віа Маргароне, то що з того! Може, вона вітрину роздивляється. Дана й справді нічого не бачила, окрім манекенів за склом. Пластмасовими, байдужими поглядами ті спостерігали за нею. Якби хтось з людей зазирнув їй в обличчя й запитав: «Що з вами?», Дана не змогла б видушити з себе ані слова. На чолі виступив піт, крига жаху скувала від голови до п’ят. Колючі сльози застигли в очах, нестерпно різали повіки. Вона не могла ані кроку ступити, їй вперше в житті відмовили ноги.

Це сталося дорогою з однієї роботи до іншої, навпроти крамнички з жіночим одягом, відразу після ресторанчика швидкої їжі.

…Маленький грубенький лікар сягав їй лише до плеча й весь час підсміювався. Оніміння в нозі відчували раніше?.. А поколювання? Було таке, ги-ги?.. Це напружувало, проте лише спочатку, а тоді Дана зрозуміла: він такий з усіма, не лише з нею. Його гигикання – це частина його натури, як опукле черевце, як порослі чорним волоссям руки. Лікар усміхався, виголошуючи діагноз: